ПроБанк http://vlynko.com Як вибрати банк Tue, 21 Nov 2017 17:06:10 +0000 ru-RU hourly 1 https://wordpress.org/?v=4.9 Загальна характеристика основних методів управління кредитними ресурсами банківських установ http://vlynko.com/?p=303 http://vlynko.com/?p=303#respond Tue, 21 Nov 2017 17:06:10 +0000 http://vlynko.com/?p=303 Теоретичні засади кредитних відносин в Україні, форми і види кредитів, принципи та умови банківського кредитування визначаються відповідними нормативними актами:

  • Законом України «Про банки та банківську діяльність» від 02.08.2014 р. № 2121-14;
  • Законом України «Про заставу» від 11.08.2013р. №2654-12
  • Положенням про порядок видачі банкам ліцензій на здійснення банківських операцій: Постанова НБУ № 275 від 17.07.2001 р.
  • Інструкцією НБУ «Про порядок регулювання діяльності банків України», затверджена постановою Правління НБУ від 28.08.2001 р. № 368;
  • Положенням про застосування НБУ заходів впливу до комерційного банку за порушення банківського законодавства: Постанова НБУ від 17.08.2012 р. № 346;
  • Положенням про кредитування, затверджене Правлінням НБУ від 28.09.95р. №246;
  • Положенням про порядок здійснення консорціумного кредитування, затвердженим Правлінням НБУ від 14.03.96р. №351;
  • Положенням про порядок формування і використання резерву на покриття можливих витрат за позиками банків, затвердженим Постановою Правління НБУ від 06.07.2000р. №279.

Так, Законом України «Про банки та банківську діяльність» зазначено, що операції з «розширення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик» (до яких належать кредитні операції), відносяться до виключно банківських операцій, здійснювати які дозволяє лише юридичним особам, що мають банківську ліцензію. Філії та представництва банків виконують кредитні операції на підставі дозволу головного банку та положення про філію.

Крім того, регулювання кредитної діяльності банків здійснюється окремою статтею №49 цього Закону: «Кредитні операції», де зазначено права і обов’язки банку» при виконанні ним операцій кредитування.





Законом України «Про заставу» регулюються відносини застави при проведенні кредитних операцій. Так, предметом застави може бути будь-яке майно, яке у відповідності з законодавством України може бути відчужене заставодавцем, а також цінні папери та майнові права. Відносини застави, як і самого кредитування, оформлюються окремим договором застави – це юридичний документ, який складається окремо від того зобов’язання, яке забезпечується заставою, тобто окремо від кредитного договору [2].

Відносини гарантії та поручительства за кредитними операціями регулюються ст. 175 Цивільного кодексу України. Ці відносини також оформлюють окремим додатковим договором у кредитній справі.

Питання ліцензування банківських операцій регламентує також Положення про порядок видачі банкам ліцензій на здійснення банківських операцій. Цей документ визначає порядок і умови видачі ліцензій на здійснення банківських операцій, а також умови, за якими Національний банк України може відмовити в наданні ліцензій. Для новостворених банків в цій Постанові наводяться умови, дотримання яких надає йому право отримати ліцензію на здійснення банківських операцій та наводиться перелік документів, які подаються комерційними банками до НБУ для отримання ліцензій.

Згідно цього Положення: ліцензування – це порядок видачі комерційним банкам, які з часу реєстрації Національним банком України набули статусу юридичної особи, дозволу на здійснення окремих чи всіх банківських операцій, якщо умови діяльності комерційних банків відповідають чинному законодавству України та нормативним актам НБУ, а також діяльність яких не загрожує інтересам їх клієнтів [15].

Однією з умов отримання ліцензії на здійснення банківських операцій є дотримання економічних нормативів, які наведенні в Інструкції НБУ «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні». Цей документ розроблено на підставі Закону України «Про банки і банківську діяльність», чинних законодавчих актів України та нормативних актів НБУ.

Національний банк України встановлює певні вимоги щодо здійснення комерційними банками кредитних операцій, які відображені в цій інструкції [9].

Так, кожне рішення щодо надання кредитів, незалежно від розміру та терміну запрошуваного кредиту, повинне прийматися колегіально – Правлінням банку, Кредитним комітетом, кредитною комісією тощо. Кредитування позичальників здійснюється банками за умови дотримання відповідних економічних нормативів банківської діяльності. НБУ розроблені і діють економічні нормативи стосовно надання кредитів:

Норматив максимального розміру ризику на одного контрагента:

, (1.1)

де Зс — сукупна заборгованість за позичками, між банківськими кредитами та врахованими векселями одного контрагента та 100% суми позабалансових зобов’язань, виданих стосовно цього контрагента;

К — капітал банку.

Норматив «великих» кредитних ризиків:

, (1.2)

де Ск — сукупний розмір усіх великих кредитів, наданих комерційним банком з урахуванням 100% позабалансових зобов’язань банка.

Норматив максимального розміру кредитів гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру:

, (1.3)

де Ркі — сукупний розмір наданих банком позик, в т.ч. міжбанківських, поручительств і гарантій щодо одного інсайдера комерційного банку

Норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій і поручительств, наданих інсайдером

, (1.4)

де Рк — сукупний розмір наданих банком позик, поручительств та гарантій щодо всіх інсайдерів.

 

Крім того, Національний банк України забороняє комерційним банкам надавати кредити для покриття збитків господарської діяльності позичальників, формування та збільшення статутного фонду банків та інших господарських товариств, придбання цінних паперів будь-яких підприємств.

Безпосередньо кредитні відносини банків з клієнтами-позичальниками повинні ґрунтуватися на Положенні про кредитування №246, яким визначені основні форми і види кредитів, принципи (правила) та умови банківського кредитування. На основі цього Положення №246 комерційні банки самостійно визначаються з власними напрямками та засадами кредитування, що знаходить відображення у Кредитних Меморандумах та Інструкціях, які затверджуються Правлінням кожного банку окремо[8].

Окремі питання, пов’язані з консорціумним кредитуванням, регулюються відповідним Положенням №351 [14].

Консорціумні кредити не є самостійною формою кредиту і базуються на тих же принципах, що й інші види банківських позичок: змінюється лише механізм акумуляції кредитних ресурсів та техніка надання кредиту, які відображені у цьому Положенні.

Так як Законом [1] визначена необхідність управління кредитними ризиками, банки формують резерви під кредитну заборгованість, згідно Положення №279 [17].

На підставі класифікації кредитного портфеля та врахування прийнятого забезпечення банк визначає чистий кредитний ризик за кожною кредитною операцією і зважує його на встановлений коефіцієнт резервування за типами заборгованості:

  • Стандартна–1%
  • Під контролем–5%
  • Субстандартна–20%
  • Сумнівна–50%
  • Безнадійна–100%.

Резерв під кредитні ризики формується в тій валюті, в якій враховується заборгованість, і використовується лише для покриття збитків за непогашеною позичальниками заборгованістю за кредитними операціями за основним боргом, стягнення якої є неможливим.

Останнім часом процес удосконалення кредитних відносин в Україні прискорився. Поштовхом до цього стало прийняття 02.08.2014 року нової редакції Закону «Про банки і банківську діяльність» та підготовка низки важливих законопроектів, зокрема проекту Закону «Про банківський кредит», який нині очікує розгляду у Верховній Раді.

Безпосередньо функціонування кредитного механізму кожного комерційного банку регламентують:

  • Положення «Про кредитування»;
  • Положення про «Кредитний відділ»;
  • Посадові інструкції працівників;
  • Технологічні карти.

В сучасних ринкових умовах один із основних принципів діяльності комерційного банку є функціонування в межах наявних, тобто реальних ресурсів. Тому кожен банк намагається організувати свою діяльність так, щоб залучити якомога більше коштів та трансформувати їх в позики з мінімальним ризиком для себе. Але в наш час між банками існує гостра конкуренція за залучення пасивів, що і стимулює їх на пошук найефективніших сфер розміщення своїх ресурсів. Саме для вирішення цих питань кожен комерційний банк розробляє власну кредитну політику.

На сьогоднішній день серед вітчизняних науковців існує дві основні точки зору щодо поняття кредитної політики. Деякі вчені вважають, що кредитна політика – це система засобів банку в сфері кредитування його клієнтів, які здійснює банк для реалізації своєї загальної стратегії в певний період часу [93]. Але існує інша думка, згідно з якою кредитна політика визначається як стратегія і тактика банку щодо залучення коштів та спрямування їх на кредитування клієнтів банку (позичальників) на основі принципів: поверненості, терміновості, диференційованості, забезпеченості, платності [53].

Такі широкі розуміння кредитної політики не можуть бути корисними з точки зору конкретних заходів, що можуть здійснюватись банком на початку організації кредитного процесу. Відтак більш придатним в цьому відношенні можна вважати вужче трактування кредитної політики.

Кредитна політика – розробка концепції організації грошово-кредитних відносин між комерційним банком та його клієнтами на мікроекономічному рівні шляхом визначення послідовності дій при наданні кредитних послуг. Дане визначення має розкривати зміст усіх процедур кредитування і обов’язки працівників банку пов’язані з цими процедурами [112].

Кредитна політика визначає задачі і пріоритети кредитної діяльності банку, засоби і методи їхньої реалізації, а також принципи і порядок організації кредитного процесу. Кредитна політика створює основу організації кредитної роботи банку відповідно до загальної стратегії його діяльності, будучи необхідною умовою розробки системи документів, що регламентують процес кредитування.

Таким чином, можна зробити висновок, що кредитна політика повинна:

  • являти собою директивні вказівки чи короткі формулювання, а не інструкцію;
  • чітко і недвозначно визначати ціни кредитування;
  • містити кілька правил реалізації конкретних цілей;
  • бути підкріплена документами, що містять стандарти й інструкції, що представляють собою методичне забезпечення її реалізації.

Кредитна політика базується на умінні співробітників банку правильно й обґрунтовано вибрати: сектор економіки, що доцільно кредитувати в даний момент, а також «свого клієнта» виходячи з його кредитоспроможності й інших факторів, що мають першорядне значення для банку при вирішенні питання про можливість надання кредиту. Кредитна політика визначається також тими кредитними продуктами, якими володіє банк сьогодні чи припускає впровадити завтра. Наприклад, стосовно до підприємств це можуть бути короткострокові кредити (на поповнення оборотних коштів) і довгострокові інвестиційні кредити (на розширення, модернізацію, технічне переозброєння виробництва, упровадження науково-технічних інновацій).

Ретельно розроблена кредитна політика, схвалена і цілком підтримувана вищим керівництвом банку, донесена до всіх службовців, залучених у кредитну діяльність, є найважливішим чинником успішного функціонування системи управління кредитним ризиком [23].

Відповідальність за розробку й удосконалювання кредитної політики та вибір її видів лягає на директорів і вище керівництво. Вони ж відповідають за розвиток культури кредитування в банку і забезпечення виконання цілей кредитування. Тому кредитна політика не тільки встановлює основні правила й орієнтири кредитної діяльності, але і сприяє формуванню культури кредитування.

Виходячи з вищезазначеного комерційний банк повинен чітко сформулювати кредитну політику, розробляючи її з урахуванням стратегії банку, його політики в області управління ризиками. Діяльність банку за цих умов буде спрямована в основних напрямках кредитної політики (Рис. 1.4.).

Напрямки кредитної політики, в свою чергу, розбиваються на елементи, головними серед яких є:

складання інструкції щодо кредитування;

оцінка кредитних заявок та укладання кредитної угоди;

ведення кредитних справ і кредитний моніторинг;

кредитне оздоровлення;

аналіз кредитного портфелю;

складання звітів щодо кредитування.

Рис. 1.4. Напрямки політики управління кредитними ресурсами комерційного банку [23]

З Рис. 1.3 видно, що вказані елементи перегукуються з розглянутими вище етапами кредитування. Так, кредитна інструкція являє собою опис послідовних дій (кроків), що закріплюють загальний алгоритм реалізації кредитної процедури. Іншими словами, вона відноситься тільки до одного конкретного напрямку кредитної діяльності, але є в більшій мірі вказівкою на певні практичні дії, ніж детальний опис того, як вони повинні здійснюватися [91].

В основу оцінки кредитної заявки покладено різні критерії, серед яких можна виділити такі, як репутація (відносини позичальника з кредиторами, клієнтами та постачальниками), з’ясування платоспроможності, наявність власного капіталу, поточний стан економіки або галузі та забезпечення (застава, гарантія або страхування). Також в межах даного елементу визначаються джерела ризику і оцінюється кожне з цих джерел та сукупний ризик щодо потенційної кредитної угоди.

Окрім цього аналізується вплив, який справляє потенційна кредитна угода на вже сформований кредитний портфель банку. На основі проведеного аналізу визначається ставка відсотку за кредит з урахуванням всіх раніше визначених аспектів. Більшість банків користуються моделлю визначення основних елементів ціноутворення на основі базової ставки з урахуванням додаткових витрат (Рис. 1.5.).

Рис. 1.5. Основні елементи визначення ціни кредиту [112]

Дана методика є найбільш сучасною, але в той же час найбільш складною у застосуванні. При визначенні процентної ставки необхідно враховувати, що обсяг реального платоспроможного попиту на кредити завжди обмежений. І чим в більшій мірі банк змушений конкурувати за клієнта, тим в більшій мірі при визначенні ціни кредиту він повинен аналізувати маркетингову інформацію з інших банків-конкурентів.

Платоспроможність позичальника визначається за такими показниками:

Коефіцієнт миттєвої ліквідності (КЛ1), що характеризує те, як швидко короткострокові зобов’язання можуть бути погашені високоліквідними активами:

, (1.5)

де Ав — високоліквідні активи, до яких належать грошові кошти, їх еквіваленти та поточні фінансові інвестиції,

Зп — поточні (короткострокові) зобов’язання, що складаються з короткострокових кредитів і розрахунків з кредиторами.

Коефіцієнт поточної ліквідності (КЛ2), що характеризує можливість погашення короткострокових зобов’язань у встановлені строки:

, (1.6)

де Ал — ліквідні активи, що складаються з високоліквідних активів, дебіторської заборгованості, векселів одержаних,

Зп — поточні (короткострокові) зобов’язання, що складаються з короткострокових кредитів і розрахунків з кредиторами.

Коефіцієнт загальної ліквідності (КП), що характеризує те, наскільки обсяг короткострокових зобов’язань і розрахунків можна погасити за рахунок усіх ліквідних активів:

, (1.7)

де Ао — оборотні активи,

Зп — поточні (короткострокові) зобов’язання, що складаються з короткострокових кредитів і розрахунків з кредиторами.

Фінансова стійкість позичальника визначається за такими показниками:

Коефіцієнт маневреності власних коштів (КМ), що характеризує ступінь мобільності використання власних коштів:

, (1.8)

де Вк — власний капітал підприємства,

Ан — необоротні активи.

Коефіцієнт незалежності (КН), що характеризує ступінь фінансового ризику:

, (1.9)

де Зк — залучені кошти (довгострокові та поточні зобов’язання),

Вк — власний капітал.

Рентабельність позичальника визначається за такими показниками:

Рентабельність активів:

, (1.10)

де Пч — чистий прибуток,

А — активи;

Рентабельність продажу:

, (1.11)

де Пч — чистий прибуток,

Ор — обсяг реалізації продукції (без ПДВ).

Аналіз грошових потоків позичальника має здійснюватися з урахуванням такого показника:

Співвідношення чистих надходжень на всі рахунки позичальника (у тому числі відкриті в інших банках) до суми основного боргу за кредитною операцією та відсотками за нею з урахуванням строку дії кредитної угоди (для короткострокових кредитів) та для суб’єктів господарської діяльності, що отримали кредит в іноземній валюті, — з урахуванням зміни валютного курсу:

, (1.12)

де Нсм — середньомісячні надходження на рахунки позичальника протягом трьох останніх місяців (за винятком кредитних коштів),

Ск — сума кредиту та відсотки за ним (за кредитами в іноземній валюті ця сума приймається до розрахунку з урахуванням зміни валютного курсу),

n — кількість місяців дії кредитної угоди,

Зм — щомісячні умовно-постійні зобов’язання позичальника (адміністративно-господарські витрати тощо),

Зі — податкові платежі та сума інших зобов’язань перед кредиторами, що мають бути сплачені з рахунку позичальника, крім сум зобов’язань, строк погашення яких перевищує строк дії кредитної угоди (за даними останнього балансу).

Для суб’єктів господарської діяльності, діяльність яких пов’язана з сезонним характером виробництва, середньомісячна сума надходжень визначається за 12 місяців. Оптимальне теоретичне значення показника К — не менше ніж 1,5.

Сутність такого елементу кредитної політики як кредитний моніторинг полягає в тому, що за допомогою цього елемента контролюється використання кредиту за призначенням, аналізуються зміни у фінансовому стані позичальника, здійснюється контроль за наданим забезпеченням. Якщо останнім виступає застава, то потрібно слідкувати за її зберіганням, а якщо забезпеченням виступає гарантія, то проводити систематичний аналіз фінансової діяльності гаранта або страховика. Ключовим моментом даної процедури є підтримання тісних контактів з клієнтом для отримання оперативної інформації та її своєчасного аналізу.

Особливу увагу і додатковий контроль в процесі реалізації кредитної політики потрібно приділяти роботі з проблемними кредитами. Слід зазначити, що по сигналам раннього попередження можливих втрат в майбутньому службовці банка повинні здійснювати всі можливі заходи із забезпечення повернення проблемних кредитів.

Сутність такого елементу як аналіз кредитного портфеля полягає в тому, що службовці банка проводять систематичний аналіз кредитного портфеля (сукупності всіх кредитних угод) за різними критеріями. Серед них можна виділити такі: галузева ознака, вид кредиту (короткостроковий, довгостроковий), спосіб забезпечення повернення кредиту (гарантія, страхування, застава) та розмір кредиту. На основі аналізу кредитного портфеля за цими критеріями робиться висновок щодо ступеня його диверсифікації в цілому та за кожним напрямком зокрема. Аналіз питомої ваги пролонгованих та прострочених кредитів дозволяє зробити висновок щодо якості кредитного портфеля [112].

Таким чином, усі розглянуті вище етапи організації кредитування комерційним банком позичальника у своїй сукупності утворюють єдиний, цілісний технологічний процес, результатом якого є надання кредитних послуг. Регламентація порядку здійснення відповідних операцій при формуванні кредитної політики є важливим засобом не лише уніфікації технології цих операцій для всіх його структурних підрозділів, а й підпорядкування практичних дій банківського персоналу у сфері організації грошово-кредитних відносин єдиним цілям і завданням, досягнення яких визначено затвердженою керівництвом банку кредитною політикою.

Структура кредитного портфеля не лише відображає особливості кредитної політики того чи іншого комерційного банку, а й віддзеркалює загальний стан економічного здоров’я держави. Тож проаналізуємо структуру і динаміку кредитування комерційними банками вітчизняних суб’єктів господарювання та фізичних осіб, тобто кінцевих споживачів кредитних ресурсів [112].

]]>
http://vlynko.com/?feed=rss2&p=303 0
Сутність та джерела формування кредитних ресурсів банківських установ http://vlynko.com/?p=301 http://vlynko.com/?p=301#respond Tue, 21 Nov 2017 17:03:35 +0000 http://vlynko.com/?p=301 На сьогодні не існує однозначного визначення поняття «ресурси банку». Чимало вчених у своїх дослідженнях дотримуються традиційної точки зору на ці питання, трактуючи поняття ресурсів банку, як власних коштів банку, а поняття капіталу банку, як сукупність коштів, що перебувають у розпорядженні банку, тобто власні, залучені та позичені.

Отже, ресурси комерційного банку – це сукупність коштів, які перебувають у розпорядженні банку і використовуються з метою забезпечення його діяльності та отримання прибутку.

Ресурси комерційного банку включають в себе: капітал комерційного банку (власні кошти банку), залучені кошти та позичені кошти.




Власні ресурси комерційних банків формуються за рахунок статутного капіталу банку, а також фондів, які створюються банками для забезпечення фінансової стійкості, комерційної та господарської діяльності, а також прибутку поточного і минулого років.

Враховуючи структуру та джерела сформованих власних ресурсів банку можна виділити низку макроекономічних умов, що впливають на процес збільшення власних ресурсів. Отже, поповнення власної капітальної бази банків залежить від таких загальноекономічних чинників, як доходи населення та його довіра до банківської системи; законодавче поле діяльності банків, прибутковість діяльності народного господарства країни, що в свою чергу вплине на прибуток банків та ін. [56].

Другою складовою ресурсів банків є залучені кошти. Необхідно відмітити, що більша частина ресурсів комерційного банку формується за рахунок залучених та позичених коштів, а не власних.

Формування залучених банківських ресурсів через проведення депозитних операцій є однією з найважливіших основ організації діяльності комерційних банків. Це пояснюється тим, що залученим ресурсам належить основна роль у покритті потреб банку в коштах для здійснення активних операцій.

Можливості комерційних банків у залученні коштів регулюються Національним банком України. Банки залучають вільні грошові кошти юридичних та фізичних осіб шляхом виконання депозитних операцій, з допомогою яких використовують різні види банківських рахунків [63].

Вже на першому етапі формування комерційних банків України саме вміння працювати з юридичними і фізичними особами, які розміщують свої кошти на депозити, перетворилося в один з показників надійності, стабільності банку.

У банківській практиці традиційно пріоритетна роль серед джерел формування залученого капіталу належить депозитам.

Сучасна банківська практика характеризується великою різновидністю депозитів і депозитних рахунків [56].

Однак комерційним банкам доцільно було б розвивати додаткові послуги з ведення депозитів до запитання, оскільки це може позитивно вплинути на стан залученого банківського капіталу в цілому, сприяти досягненню стабільності ресурсної бази, що відповідно позитивно відобразиться на дохідності його активів і сприятиме зниженню ризику.

У сучасних умовах для комерційних банків України особливо актуальним є залучення коштів клієнтів на строкові депозити, що є значно стабільнішою складовою частиною залученого капіталу ніж вклади до запитання. Важливим моментом на шляху до реалізації вказаного завдання може стати використання досвіду зарубіжних країн, їхніх банків щодо випуску депозитних сертифікатів.

Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат може бути достроково переданий власником іншій особі з одержанням деякого прибутку за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строкового вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку – втрату частини ресурсів [72].

Значного поширення в банківський практиці набув депозит, що відкривається клієнтові при оформленні ним поточного рахунку. За своїм характером цей депозит можна віднести до умовного, оскільки вилучення коштів з нього можливе лише у разі закриття клієнтом поточного рахунку. Він вважається безстроковим, що дає змогу банку використовувати його як довгостроковий кредитний ресурс.

Комерційні банки використовують і такий метод залучення внесків, як встановлення залежності між кредитуванням клієнта і накопиченням коштів на його депозитному рахунку.

Депозитні операції відіграють значну роль у діяльності банку, так як депозитні операції є головним джерелом проведення активних і, перш за все, це є вид пасивної операції. Від характеру депозитів залежать види кредитних операцій, відповідно, розмір доходу банку; правильна організація депозитних операцій забезпечує ліквідність комерційних банків; депозитні операції сприяють прискоренню безготівкових розрахунків; ресурси, сформовані за рахунок депозитних операцій, значно дешевші міжбанківських кредитів.

У сучасних умовах формування залучених банківських ресурсів може здійснюватися двома основними способами: шляхом проведення депозитних операцій та отримання позик на грошовому ринку [69].

Комерційні банки можуть залучати кошти юридичних та фізичних осіб за допомогою банківських векселів. Банківській вексель має депозитну природу і саме цим схожий на депозитний сертифікат.

Ще одним джерелом поповнення ресурсів комерційного банку є міжбанківське кредитування. Міжбанківські кредити мають як правило короткостроковий характер. Загальний розмір отримання комерційним банком міжбанківських ресурсів обмежується розміром власних ресурсів банку.

Комерційні баки можуть позичати кошти у Національного банку України шляхом одержання кредитів через закриті кредитні аукціони; ломбардне кредитування або кредитування під забезпечення державних цінних паперів; шляхом рефінансування у формі переобліку векселів та перезастави векселів.

Отже, за джерелами формування ресурси поділяються на власні, позичені та залучені. Основним джерелом залучених ресурсів є депозитні операції та послуги банків. Правильна та ефективна організація залучення ресурсів необхідна для забезпечення нормальної банківської діяльності. Ці обставини зумовлюють необхідність подальшого вивчення теоретичних поглядів щодо формування ресурсів комерційних банків, а також вдосконалення ресурсної політики банків з метою розвитку вітчизняної банківської системи та наближенням її до світового рівня.

Щодо кредитування, то банківський кредит виступає однією з провідних форм кредитування як суб’єктів господарювання, так і населення. Банківське кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених кредитною політикою банку. Ці параметри знаходять своє відображення в бізнес-плані банку і включають [58]:

  • пріоритетні напрямки кредитування;
  • обсяги кредитів;
  • структуру кредитного портфеля;
  • граничний розмір кредитів на одного позичальника;
  • методику оцінки фінансового стану тощо.

Основна робота з організації кредитного процесу в банку може бути подана у вигляді таких етапів:

  • формування портфеля кредитних заявок;
  • проведення переговорів із потенційним клієнтом;
  • прийняття рішення про доцільність надання кредиту та його форму;
  • оформлення кредитної справи;
  • робота з клієнтом після отримання ним позики;
  • повернення кредиту з процентами і закриття кредитної справи.

До першого етапу входять збір інформації про попит на кредити, її аналіз та попередній відбір заявок. У заяві на одержання кредиту зазначається: цільове призначення кредиту його сума. строк користування, включаючи конкретні строки погашення кредиту, запропоноване забезпечення, а також характеристики Проекту (заходу), що кредитується та його економічної ефективності.

На другому етапі позичальник і банк ведуть переговори на предмет можливого укладення кредитної угоди.

Для вирішення питання про надання кредиту позичальником надаються необхідні документи, склад яких залежить від характеру кредитної операції. Для різних груп клієнтів можуть розроблятися різні пакети документів. До складу пакета документів входять [53]:

  • нотаріально завірені копії установчих документів, положень, реєстраційних посвідчень (свідоцтв), дозволів на право здійснення окремих видів підприємницької діяльності, документи, що посвідчують право власності на землю або право тимчасового користування земельною ділянкою, та інші документи, що підтверджують правомірність клієнта в одержанні кредиту;
  • техніко-економічне обґрунтування кредитованого заходу, що характеризує рівень його ефективності, рентабельності та окупності з розрахунками очікуваних надходжень від реалізації продукції (проведення робіт, надання послуг), за рахунок яких передбачається погасити майбутній кредит;
  • річний звіт, баланс позичальника на дві останні звітні дати з періодичними статистичними звітами та звітами про фінансові результати, декларації про доходи, інша звітність і матеріали для визначення кредитоспроможності позичальника, забезпеченості повернення кредитів, а при необхідності — висновки аудиторських організацій для підтвердження його фінансового стану;
  • копії контрактів на підтвердження кредитної операції або договір про наміри, включаючи договори оренди приміщень, обладнання, а також інші документи, які супроводжують здійснення кредитного заходу;
  • виписки із рахунків позичальника, у разі якщо його поточний рахунок відкрито в іншому банку;
  • перелік майна (майнових прав), що пропонується в заставу, оригінали і належним чином завірені копії документів, що підтверджують право власності заставника на це майно (майнові права).

Позичальник подає банку копію картки зі зразками підписів осіб, яким відповідно до чинного законодавства чи установчих документів підприємства надано право розпоряджатися рахунками в банку та підпису на платіжних та інших розрахункових документах, довідку податкової адміністрації про постановку на облік, довідку банку про залишки коштів на рахунках і наявності заборгованості за позичками.

У разі необхідності банк може вимагати пред’явити інші документи і відомості, що підтверджують забезпеченість повернення кредиту та надійність фінансового стану позичальника.

Для позичальників, які мають постійні кредитні відносини з банком і хорошу репутацію, перелік документів може бути скорочений.

До укладення кредитного договору, на третьому етапі банк повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника.

Схему оцінки кредитоспроможності та прийняття рішення про доцільність надання кредиту показано на Рис. 1.3.

Рис. 1.3. Схема прийняття рішення про доцільність надання кредиту [52]

Кредитоспроможність являє собою оцінку банком позичальника з погляду можливості і доцільності надання йому кредиту і визначає імовірність своєчасного повернення позичок і виплати відсотків по ним у майбутньому.

Аналіз кредитоспроможності має своєю метою дати якісну оцінку позичальника, що визначається банком до вирішення питання про можливість і умови кредитування, передбачати здатність і готовність клієнта повернути узяті їм у борг засоби у відповідності в умовами кредитного договору, а також оцінити обґрунтованість і доцільність кредитних вкладень і подальших відношень в області кредитування між банком і позичальником.

Завдання аналізу:

  • виявити фінансовий стан клієнта;
  • попередити втрати кредитних ресурсів унаслідок не ефективної господарської діяльності позичальника;
  • стимулювати діяльність підприємства в напрямку підвищення її ефективності;
  • підвищити ефективність кредитування;
  • оцінити рівень ризику кредитування для банку. Оцінка кредитоспроможності клієнтів банка ведеться по наступних напрямках:
  • а) загальне уявлення про клієнта;
  • б) аналіз фінансового стану клієнта;
  • в) аналіз ефективності угоди, що кредитується.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються банком на основі специфіки його кредитної діяльності.

З необхідністю оцінки кредитоспроможності позичальників стикається будь-який банк, який надає кредити. Кожний потенційний позичальник, який прагне одержати кредит, повинен пройти цю процедуру. Від результату її проведення залежить чи одержить він кредит, і якщо одержить, то в якому обсязі [40]. Кожен банк удається до своїх методів оцінки кредитоспроможності позичальників, однак усі ці методи підпорядковані певній системі фінансових показників, які характеризують клієнта: обов’язковість у розрахунках за раніше одержані кредити, поточний фінансовий стан, здатність у разі потреби мобілізувати кошти з різних джерел.

Взагалі кредитоспроможність являє собою спроможність позичальника в повному обсязі та у визначений кредитною угодою термін розрахуватися за своїми борговими зобов’язаннями виключно грошовими коштами, генерованими позичальниками у ході звичайної діяльності [127], [40].

Кожен чинник повинен бути визначений конкретним показником, що досить важливо для банків. Проте додаткові складності у визначенні кредитоспроможності виникають у зв’язку з існуванням таких чинників, які виміряти і оцінити у цифрах не можливо. Це стосується, у першу чергу морального обличчя і репутації позичальника. Відповідні висновки щодо цієї оцінки не можуть бути беззаперечними [78].

Отже, отримати єдину оцінку кредитоспроможності позичальника завдяки узагальненням цифрових і нецифрових даних не можна. Для обґрунтованої оцінки кредитоспроможності, крім інформації у цифрових величинах, потрібна оцінка кваліфікованих аналітиків. Кредитоспроможність характеризує рівень фінансово-господарського становища клієнта, на основі якого банківський працівник робить висновок про його фінансову стійкість, можливу ефективність використання одержаних коштів, здатність і готовність повернути їх у відповідності з умовами угоди.

Як відзначає О.Я Стойко, комерційні банки України, здійснюючи оцінку кредитоспроможності, керуються власними положеннями, що розробляються кожним банком, а також повинні враховувати нормативні вимоги НБУ [35].

Основні вимоги до кредитоспроможності позичальника визначені «Положенням про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків», затвердженим постановою Правління НБУ від 25.01.2012 р. № 23 [1].

З метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, захисту інтересів кредиторів і вкладників банків Національним банком України встановлюється порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків.

Для формування резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банки повинні на основі проведеного фінансового аналізу класифікувати позичальників за класами ризику.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються кожним банком самостійно його внутрішніми положеннями щодо проведення активних операцій (кредитних) та методикою проведення оцінки фінансового стану позичальника (контрагента банку) з урахуванням вимог цього Положення, у яких мають бути визначені ґрунтовні, технічно виважені критерії економічної оцінки фінансової діяльності позичальників (контрагентів банку) на підставі аналізу їх балансів і звітів про фінансові результати в динаміці тощо. Методика проведення оцінки фінансового стану позичальника (контрагента банку), яка розроблена банком, є невід’ємним додатком до внутрішньобанківського положення банку про кредитування.

Оцінку фінансового стану позичальника (контрагента банку) з урахуванням поточного стану обслуговування позичальником (контрагентом банку) кредитної заборгованості банк здійснює в кожному випадку укладання договору про здійснення кредитної операції, а надалі — не рідше ніж один раз на три місяці, а для банків — не рідше ніж один раз на місяць.

Зазначені в цьому Положенні вимоги щодо оцінки фінансового стану позичальника є мінімально необхідними. Банки мають право самостійно встановлювати додаткові критерії оцінки фінансового стану позичальника, що підвищують вимоги до показників з метою адекватної оцінки кредитних ризиків та належного контролю за ними.

Банки самостійно встановлюють нормативні значення та відповідні бали для кожного показника залежно від його вагомості (значимості) серед інших показників, що можуть свідчити про найбільшу ймовірність виконання позичальником (контрагентом банку) зобов’язань за кредитними операціями. Вагомість кожного показника визначається індивідуально для кожної групи позичальників (контрагентів банку) залежно від кредитної політики банку, особливостей клієнта (галузь економіки, сезонність виробництва, обіговість коштів тощо), ліквідності балансу, становища на ринку тощо [100].

Клас позичальника (контрагента банку) за результатами оцінки його фінансового стану визначається на підставі основних показників та коригується з урахуванням додаткових (суб’єктивних) показників.

Для здійснення оцінки фінансового стану позичальника — юридичної особи банк має враховувати такі основні показники його діяльності:

  • платоспроможність (коефіцієнти миттєвої, поточної та загальної ліквідності);
  • фінансова стійкість (коефіцієнти маневреності власних коштів, співвідношення залучених і власних коштів);
  • обсяг реалізації;
  • обороти за рахунками (співвідношення надходжень на рахунки позичальника і суми кредиту, наявність рахунків в інших банках; наявність картотеки неплатежів — у динаміці);
  • склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості (за останній звітний та поточний роки);
  • собівартість продукції (у динаміці);
  • прибутки та збитки (у динаміці);
  • рентабельність (у динаміці);
  • кредитна історія (погашення кредитної заборгованості в минулому, наявність діючих кредитів).

Згідно Постанови НБУ «Про затвердження Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» № 23 від 25.01.2012 банки повинні визначати значення показників платоспроможності позичальника та його фінансової стійкості з урахуванням статистичних даних галузі господарства, у якій він працює, і даних про результати його діяльності [1].

Оцінка фінансового стану позичальника-банку здійснюється не рідше ніж один раз на місяць з використанням методів, що використовуються у вітчизняній та світовій банківській практиці, у тому числі з урахуванням:

  • інформації позичальника-банку про дотримання економічних нормативів і нормативу обов’язкового резервування коштів;
  • аналізу якості активів і пасивів;
  • аналізу прибутків і збитків;
  • інформації про виконання банком зобов’язань у минулому;
  • інформації про надані та одержані міжбанківські кредити;
  • щорічного аудиторського висновку.

Класифікація позичальників — юридичних осіб (у тому числі банків) здійснюється за результатами оцінки їх фінансового стану:

Клас «А» — фінансова діяльність добра, що свідчить про можливість своєчасного виконання зобов’язань за кредитними операціями, зокрема погашення основної суми боргу та відсотків за ним відповідно до умов кредитної угоди; економічні показники в межах установлених значень (відповідно до методики оцінки фінансового стану позичальника, затвердженої внутрішніми документами банку); вище керівництво позичальника має відмінну ділову репутацію; кредитна історія позичальника — бездоганна; крім того, позичальники-банки (резиденти) і банки-нерезиденти, що зареєстровані в країнах — членах СНД, дотримуються економічних нормативів. Одночасно можна зробити висновок, що фінансова діяльність і надалі проводитиметься на високому рівні. До цього класу можуть належати інші позичальники-банки (нерезиденти), що мають кредитний рейтинг не нижче ніж показник А, підтверджений у бюлетені однієї з провідних світових рейтингових компаній (Fitch IBCA, Standard & Poor`s, Moody`s тощо).

Клас «Б» — фінансова діяльність позичальника цієї категорії близька за характеристиками до класу «А», але ймовірність підтримування її на цьому рівні протягом тривалого часу є низькою. Позичальники/контрагенти банку, які належать до цього класу, потребують більшої уваги через потенційні недоліки, що ставлять під загрозу достатність надходжень коштів для обслуговування боргу та стабільність одержання позитивного фінансового результату їх діяльності; крім того, позичальники-банки (резиденти) і банки-нерезиденти, що зареєстровані в країнах — членах СНД, дотримуються економічних нормативів. Аналіз коефіцієнтів фінансового стану позичальника може свідчити про негативні тенденції в діяльності позичальника. Недоліки в діяльності позичальників, які належать до класу «Б», мають бути лише потенційними. За наявності реальних недоліків клас позичальника потрібно знизити. До цього класу можуть належати інші позичальники-банки (нерезиденти), що мають кредитний рейтинг не нижче ніж «інвестиційний клас», що підтверджений у бюлетені однієї з провідних світових рейтингових компаній (Fitch IBCA, Standard & Poor`s, Moody`s тощо).

Клас «В» — фінансова діяльність задовільна і потребує більш детального контролю, крім того, позичальники — банки (резиденти) і банки країн — членів СНД дотримуються економічних нормативів. Надходження коштів і платоспроможність позичальника свідчать про ймовірність несвоєчасного погашення кредитної заборгованості в повній сумі та в строки, передбачені договором, якщо недоліки не будуть усунені. Одночасно спостерігається можливість виправлення ситуації і покращення фінансового стану позичальника. Забезпечення кредитної операції має бути ліквідним і не викликати сумнівів щодо оцінки його вартості, правильності оформлення угод про забезпечення тощо. До цього класу можуть належати позичальники-банки (нерезиденти), що мають кредитний рейтинг не нижче ніж показник В, підтверджений у бюлетені однієї з провідних світових рейтингових компаній (Fitch IBCA, Standard & Poor`s, Moody`s тощо).

Клас «Г» — фінансова діяльність незадовільна (економічні показники не відповідають установленим значенням) і спостерігається її нестабільність протягом року; є високий ризик значних збитків; ймовірність повного погашення кредитної заборгованості та відсотків/комісій за нею є низькою; проблеми можуть стосуватися стану забезпечення за кредитом, потрібної документації щодо забезпечення, яка свідчить про наявність (схоронність) і його ліквідність тощо. Якщо під час проведення наступної класифікації немає безсумнівних підтверджень поліпшити протягом одного місяця фінансовий стан позичальника банку або рівень забезпечення за кредитною операцією, то його потрібно класифікувати на клас нижче (клас «Д»). До цього класу належить позичальник/контрагент банку, проти якого порушено справу про банкрутство.

Клас «Д» — фінансова діяльність незадовільна і є збитковою; показники не відповідають установленим значенням, кредитна операція не забезпечена ліквідною заставою (або безумовною гарантією), ймовірності виконання зобов’язань позичальником/контрагентом банку практично немає. До цього класу належить позичальник/контрагент банку, що визнаний банкрутом в установленому чинним законодавством порядку.

За результатами оцінки фінансового стану позичальник зараховується до відповідного класу. Позичальник/контрагент банку, проти якого порушено справу про банкрутство, а також банки, в яких відкликано банківську ліцензію, не можуть бути віднесені до класу, вище ніж клас «Г».

Для оцінки фінансового стану позичальника — фізичної особи банки встановлюють показники та їх оптимальні значення залежно від виду кредиту (на придбання або будівництво житла, придбання транспортних засобів, товарів тривалого використання, на інші потреби), його обсягу й строку, виду забезпечення (застави) за кредитом. Клас позичальника за операціями з фінансового лізингу визначається без урахування критерію класифікації кредитної операції «рівень забезпечення кредитної операції».

Оцінка фінансового стану позичальника має враховувати кількісні та якісні показники (фактори), що можуть у тій чи іншій мірі вплинути на виконання позичальником зобов’язань за кредитом, з визначенням рівня їх ймовірного впливу на дотримання умов кредитної угоди шляхом установлення оптимальних значень та відповідних балів для кожного з показників (факторів) та здійснюється з урахуванням виду і строку кредиту, що надається.

У разі визначення кредитоспроможності позичальника — фізичної особи мають ураховуватися як кількісні показники (економічна кредитоспроможність), так і якісні характеристики (особиста кредитоспроможність) позичальника, що підтверджуються достовірними документами, виданими третьою особою (довідка з місця роботи, довідка про доходи, виписка (довідка) банку з рахунку про рух коштів, а також (за наявності) кредитна історія позичальника, підтверджена кредитними звітами бюро кредитних історій).

До якісних характеристик позичальника зокрема належать:

  • загальний матеріальний стан клієнта (наявність майна та копій відповідних підтвердних документів на його право власності, які засвідчуються в установленому порядку);
  • соціальна стабільність клієнта (тобто наявність постійної роботи, ділова репутація, сімейний стан тощо);
  • вік клієнта;
  • кредитна історія (інтенсивність користування банківськими кредитами/гарантіями в минулому та своєчасність їх погашення й сплати відсотків/комісій за ними), у тому числі отримана від бюро кредитних історій.
  • До основних кількісних показників оцінки фінансового стану позичальника фізичної особи зокрема належать:
  • сукупний чистий дохід (щомісячні очікувані сукупні доходи, зменшені на сукупні витрати та зобов’язання);
  • накопичення на рахунках в банку (інформація надається за бажанням позичальника);
  • коефіцієнти, що характеризують поточну платоспроможність позичальника і його фінансові можливості виконати зобов’язання за кредитною угодою (зокрема, співвідношення сукупних доходів і витрат/зобов’язань позичальника, сукупного чистого доходу за місяць і щомісячного внеску за кредитом та відсотками/комісіями за ним);
  • забезпечення кредиту (застава рухомого й нерухомого майна, наявність його страхування, передавання права власності на об’єкт кредитування (житло, автотранспорт тощо)) та його ліквідність.

Банк для розрахунку основних кількісних показників оцінки фінансового стану позичальника — фізичної особи враховує доходи, факт отримування яких протягом дії кредитного договору підтверджується достовірними документами, виданими третьою особою (довідка з місця роботи, довідка про доходи, виписка (довідка) банку з рахунку про рух коштів).

Під час визначення кредитоспроможності й оцінки фінансового стану позичальників — фізичних осіб, які отримують кредит як підприємці, мають ураховуватися також відповідні показники, що встановлюються для юридичних осіб, у тому числі такі якісні та кількісні показники:

  • менеджмент (рівень менеджменту, ділова репутація та зв’язки в діловому оточенні, готовність та спроможність клієнта нести особисту відповідальність за виконання кредитних зобов’язань тощо);
  • фактори ринку (вид галузі, оцінка привабливості товарів/послуг, що виготовляються/надаються клієнтом; ринок таких товарів/послуг, рівень конкуренції у сфері діяльності клієнта, тривалість діяльності на конкретному ринку тощо);
  • прогноз руху грошових потоків (співвідношення власного капіталу та розміру кредиту, співвідношення грошових оборотів за місяць та суми кредиту тощо).

Класифікація позичальників — фізичних осіб за результатами визначення їх кредитоспроможності (фінансового стану) здійснюється з урахуванням рівня забезпечення за кредитними операціями:

Клас «А» — сукупний чистий дохід позичальника значно перевищує внески на погашення кредиту і відсотків/комісій за ним, високою є ймовірність збереження такого співвідношення протягом дії кредитної угоди; обсяг, якість і ліквідність забезпечення за кредитами, що видаються на строк більше одного року, достатні або позичальник має високу особисту кредитоспроможність (що підтверджується документально) і заслуговує на безперечну довіру; немає жодних свідчень про можливість затримки з поверненням кредиту і відсотків/комісій за ним відповідно до умов кредитної угоди.

Клас «Б» — основні характеристики аналогічні або близькі до класу «А», однак імовірність їх підтримування на такому самому рівні є низькою або наявна тенденція (або інформація) щодо можливості їх зниження. Обсяг, якість і ліквідність забезпечення за кредитами, що видаються на строк більше одного року, достатні для погашення в повному обсязі кредиту і відсотків/комісій за ним.

Клас «В» — сукупні обсяги доходів і витрат позичальника свідчать про досягнення граничної межі в забезпеченні погашення боргу, зміну місця роботи (з погіршенням умов), зростання обсягу зобов’язань позичальника, що свідчить про підвищення ймовірності несвоєчасного та/або в неповній сумі погашення кредиту і відсотків/комісій за ним.

Клас «Г» — фінансовий стан позичальника нестабільний. Наявна тенденція і періодично виникають проблеми із своєчасною сплатою боргу за кредитами та відсотками/комісіями за ним через нестабільність доходів позичальника або зростання витрат та/або зобов’язань. Сукупний чистий дохід позичальника в окремі періоди не забезпечує сплату боргу за кредитом та відсотків/комісій за ним. Є проблеми щодо забезпечення за кредитом (низький рівень його ліквідності або його обсяг недостатній тощо).

Клас «Д» — фінансовий стан позичальника незадовільний. Доходи не забезпечують сплату боргу за кредитом та відсотків/комісій за ним. Кредит не забезпечений ліквідною заставою. Практично немає змоги сплатити борг за кредитом та відсотки/комісії за ним, у тому числі за рахунок забезпечення кредиту.

Якщо немає достовірної фінансової звітності, що підтверджує оцінку фінансового стану позичальника — юридичної особи, або відповідних документів та інформації щодо оцінки фінансового стану фізичної особи, а також належним чином оформлених документів, на підставі яких здійснювалася кредитна операція, то такі позичальники мають класифікуватися не вище класу «Г».

Банк зобов’язаний класифікувати не вище класу «Д» позичальників — фізичних і юридичних осіб, у кредитних договорах з якими немає письмової згоди на збір, зберігання, використання та поширення через бюро кредитних історій інформації про позичальника.

Таким чином, із розвитком ринкових відносин виникла необхідність принципово нового підходу банків до визначення платоспроможності і кредитоспроможності підприємств. Водночас зазначимо, що банківські заклади застосовують безліч різноманітних методик оцінки з певною системою коефіцієнтів.

Рішення про надання кредитів позичальникам, незалежно від запрошуваного розміру кредиту, приймається колегіальне (Правлінням банку. Кредитним комітетом, і т. ін.) більшістю голосів і оформляється протоколом.

На підставі висновків служб банку (юридичної, служби безпеки, та ін.) кредитний комітет приймає відповідне рішення, яким дає свою згоду на надання кредиту. Цим завершується третій етап процедури отримання кредиту.

Відповідно до Положення «Про кредитування», кредитні договори укладаються тільки в письмовій формі. Основні вимоги до кредитних договорів:

  • кредитний договір між банком і позичальником укладається тільки в письмовій формі, в іншому випадку він буде вважатись недійсним. Внесення змін до кредитного договору в односторонньому порядку без згоди обох сторін не допускається;
  • внесення змін та доповнень до кредитного договору оформлюється додатковою угодою;
  • право підпису кредитного договору належить керівним особам банку та позичальника, або уповноваженим на це особам. Підписи уповноважених осіб банку та позичальника скріплюються печатками. Якщо кредитний Договір складено на кількох аркушах, то на кожному аркуші проставляються підписи керівників банку та позичальника .

Після укладення кредитного договору наступним етапом процедури отримання кредиту є надання кредиту позичальникові. Видача кредиту проводиться в порядку, передбаченому в кредитному договорі. У банківській практиці відомо два основних методи кредитування:

  • одноразова видача кредиту на конкретний термін, коли питання про надання позички щоразу вирішують індивідуально, з обов’язковим оформленням пакету документів, необхідних для одержання позички;
  • видача кредиту в міру виникнення потреби в ньому протягом заздалегідь обумовленого періоду. При цьому документи необхідні для видачі позики, оформлюють тільки один раз на початку кредитної угоди між банком і позичальником. Такі позички видають у межах заздалегідь установленого банком ліміту кредитування, який вичерпується в міру того, як позичальник використовує позичку.

Забезпечення кредиту є одним з основних принципів кредитного механізму. Під формою забезпечення повернення кредиту слід розуміти конкретне джерело погашення наявного боргу, юридичне оформлення права кредитора на його використання. Кредити, що надаються банком, в основному забезпечуються заставою. Предметом застави згідно Закону України «Про заставу» можуть бути [2]:

  • іпотека (земля, нерухоме майно);
  • товари в обороті або у переробці (сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція);
  • заклад (рухоме майно, яке може передаватись у володіння банку):
  • майнові права (право вимоги, яке належить позичальнику);
  • цінні папери (купонні листи на виплату процентів, дивідендів).

Таким чином, право на заставу — це спосіб забезпечення зобов’язань, при якому кредитор (в даному випадку банк) має право у разі неповернення позики клієнтом одержати перевагу щодо її погашення, виходячи з вартості заставного майна перед іншими кредиторами .

При використанні права на заставу між банком, з одного боку, і юридичною або фізичною особою, з другого, укладається договір про заставу.

Договір застави укладається як правило, після укладення кредитного договору. Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитною договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним погашенням та сплатою відсотків по ньому.

Протягом усього строку дії кредитного договору банк підтримує ділові контакти з позичальником, здійснює перевірки стану збереження заставленого майна. Періодичність перевірок визначається банком залежно від строку дії кредитного договору.

У разі відмови позичальника від сплати боргів по позичках банк стягує борги в претензійно-позовному порядку. Претензійно-позовну роботу по стягненню боргів ведуть юристи банку, а якщо юридичної служби немає, тоді цю роботу виконує кредитний підрозділ або інші особи, уповноважені на це наказом по установі банку. Якщо позичальник систематично не забезпечує виконання зобов’язань по сплаті боргу відповідно до кредитного договору, то банк може у передбаченому законодавством порядку звернутися із заявою про порушення справи про банкрутство.

Порядок погашення кредиту визначається кредитним договором. Погашення кредиту може здійснюватись:

  • одноразово (передбачає повернення кредиту в повній сумі в обумовлений кредитним договором строк);
  • в розстрочку (передбачає періодичну сплату платежів відповідно до надходження коштів від реалізації продукції (виконання робіт, надання послуг) та інших доходів.

При надходженні коштів у погашення кредиту, операційний працівник робить відмітку в графіку про дату і суму погашення.

Неухильне і послідовне дотримання даних етапів дасть змогу більш ретельно контролювати кредитний процес та, як наслідок, забезпечити якість кредитного портфеля банку, а, отже, ефективність діяльності банківської установи в цілому [131].

У разі настання терміну погашення прострочених кредитів, операційний працівник переносить суму на відповідний рахунок простроченої заборгованості та негайно повідомляє юридичну службу. Наступного дня після перенесення несплаченої суми на рахунок простроченої заборгованості юрист банку оформляє і направляє позичальнику претензію.

У разі погіршення фінансового стану позичальника, надання недостовірної бухгалтерської та статистичної інформації, ухилення від контролю банку, знецінення заставленого майна або встановлення факту незабезпеченості кредиту банк може наполягати на достроковому стягненні заборгованості по кредиту або її частині, а також суми відсотків за користування кредитом. Позичальник не звільняється від погашення боргу по кредиту, сплати процентів і пені при настанні будь-яких обставин, у тому числі і незалежних від позичальника.

Таким чином, кредитні операції є найважливішим джерелом прибутку банку, проте у зв’язку зі збільшенням в останні роки випадків неповернення кредитів дані операції складають підвищену небезпеку для стійкості та стабільності банку в цілому. Прикладом щодо цього можуть слугувати долі ряду банків України, краху яких сприяла ризикова кредитна політика.

Кредитні відносини між комерційними банками та позичальниками будуються на підставі кредитних договорів (угод). В практичній діяльності банків розрізняється кредитування пряме й опосередковане. При прямому кредитуванні договір на позичку укладається безпосередньо між банком-кредитором і позичальником. Опосередковане кредитування відбувається при купівлі банком фінансових зобов’язань (як правило, векселів) позичальника. Зазвичай, відносини між суб’єктами кредитної угоди мають добровільний характер.

В умовах ринкової економіки об’єктом кредитних відносин за твердженням М.І. Савлука виступають переважно гроші як загальний ресурс, за допомогою якого можна придбати всі інші ресурси – матеріальні, технічні, трудові, природні тощо. Матеріальні блага об’єктом кредиту виступають рідко. Характерною рисою кредиту є сплата процентів за користування ним [9].

Специфічний прояв суті кредиту полягає в виконанні таких функцій, як перерозподільної, емісійної та контрольної.

При визначенні функцій кредиту треба мати на увазі, що при зміні економічної суті в процесі історичного розвитку змінюються і його функції. За допомогою кредиту відбувається перерозподіл вартості на засадах повернення, отже, кредит виконує перерозподільну функцію. Вона властива всім формам та видам кредиту. Перерозподілятися може тільки вартість (як у товарній, так і в грошовій формі), яка в даний момент є вільною. При цьому власник вартості не змінюється, ним залишається кредитор. Позичальник тимчасово користується лише споживчою вартістю наданих у кредит речей чи грошових ресурсів. Вартість може перерозполятися між окремими суб’єктами господарської діяльності, галузями народного господарства, регіонами країни та між різними країнами.

Наступною функцією кредиту є створення грошей для грошового обігу – емісійна функція. Її виконує тільки банківський кредит. Саме методами кредитної експансії (розширення кредиту) та кредитної рестрикції (звуження кредиту) регулюється кількість грошей в обігу. Однак вилучення грошей з обігу за допомогою кредиту досягається значно важче, ніж їх випуск в обіг. Воно повинно супроводжуватися цілим рядом заходів, які дали б можливість зменшити кількість грошей в обігу.

Форма кредиту характеризує зовнішній прояв і організацію кредитних відносин. Зміна його змісту, обумовлена зміною в характері виробничих відносин, призводить до зміни або появи нових форм кредиту.

]]>
http://vlynko.com/?feed=rss2&p=301 0
Формування кредитних ресурсів банківських установ http://vlynko.com/?p=299 http://vlynko.com/?p=299#respond Tue, 21 Nov 2017 17:01:06 +0000 http://vlynko.com/?p=299 Банківська система сьогодні є однією з найважливіших та невід’ємних структур ринкової економіки. Головними ланками кредитної системи є банки та кредитні установи, що мають ліцензію Національного банку України, які одночасно виступають у ролі покупця і продавця існуючих у суспільстві тимчасово вільних коштів.

Банківська система шляхом надання кредитів організовує й обслуговує рух капіталу, забезпечує його залучення, акумуляцію та перерозподіл у ті сфери виробництва та обігу, де виникає дефіцит капіталу.

Законом України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що банк – це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.





Категорія «кредит» як в теоретичному, так і практичному аспекті явище без сумніву цікаве. Слово «кредит» походить від латинського «сredіtum», що означає «позика», «борг». Деякі лінгвісти пов’язують його із «credos», тобто «вірю», «довіряю». Отже, категорія кредиту так чи інакше розглядається економічною наукою, як відносини про надання позики однією особою іншій, що засновані на довірі та передбачають повернення наданої вартості у певний строк з сплатою ціни за користування. Таким чином, можна говорити, що кредитним відносинам притаманні такі базові ознаки:

  • Процес кредитування означає передачу вартості однією особою іншій у тимчасове користування на умовах повернення та платності;
  • Економічною основою кредиту є тимчасово вільна від обігу мобілізована вартість, що здатна до відчуження та формування позичкового капіталу;
  • Кредитні відносини передбачають наявність довіри, тобто передбачають вільний рух інформації між позичальником і кредитором.

Як видно з нашого дослідження, кредитом називають економічні відносини, що виникають між кредитором та позичальником з приводу передачі тимчасово вільних коштів на умовах їх повернення та сплати ціни за користування. Кредит є однією з основних форм руху позичкового капіталу.

Тривалий час кредит розглядався як мінова операція, розділена у часі, заснована на довірі кредитора до позичальника. Згодом було сконцентровано увагу на досліджені механізму зв’язку кредиту з економічним середовищем. Проте справді наукового підходу до вивчення категорії кредит та його ролі в процесі відтворення це явище отримало 18-19 ст., що пов’язують з виникненням так званої натуралістичної теорії кредиту, засновниками якої виступили класики наукової економічної думки: А. Сміт, Д. Рікардо, А.Тюрго, Дж. Міль.

Суть натуралістичної теорії кредиту можна охарактеризувати такими положеннями:

  • Об’єктом кредиту є тимчасово вільний капітал у вигляді натуральних речових благ, які можуть бути позичені одним економічним агентом іншому;
  • Кредит – форма руху матеріальних благ, а тому роль кредиту полягає в перерозподілі цих благ у суспільстві;
  • Позичковий капітал є реальним капіталом;
  • Банки виступають лише як посередники в кредиті, спочатку акумулюючи вільні кошти, а потім розміщуючи їх як позику;
  • Пасивні операції є первинними порівняно з активними.

Заслугою натуралістичної теорії було те, що її представники не просто визнавали зв’язок кредиту з процесами виробництва, а виходили з первинності виробництва і вторинності кредиту; вони переконливо доводили, що кредит сам по собі не може створювати додаткової вартості, що остання виникає лише в процесі виробництва. Проте натуралістичному підходу був властивий ряд помилок, пов’язаних із тим, що його представники не спромоглися до кінця провести межу між позичковим і реальним капіталом.

По мірі зростання ролі кредиту та банків у процесі суспільного відтворення, заміни реальних грошей кредитними засобами обігу, використання кредиту і банків у цілях державного регулювання економіки виникають нові погляди щодо суті та ролі кредиту у процесі розширеного відтворення. Цей період характеризується появою та розвитком так званої капіталотворчої теорії кредиту, найбільш яскравими представниками якої виступили: Дж. Ло, Г. Маклеод, Й. Шумпетер, А. Ган, Дж. Кейнс, М. Фрідмен.

Суть капіталотворчої теорії кредиту можна окреслити такими основними положеннями:

  • Кредит, як і гроші, є безпосередньо капіталом, а тому, розширення кредиту означає нагромадження капіталу;
  • Банки відіграють надзвичайно важливу роль у формуванні кредитних відносин;
  • Активні операції банків є первинними щодо пасивних.

Головною заслугою представників капіталотворчої теорії кредиту є те, що вони вдало відмітили різницю між позичковим та реальним капіталом: як стверджував Г. Маклеод, кредит не створює капіталу, а сам є капіталом, причому продуктивним, оскільки дає прибуток у вигляді процента; також відзначили провідну роль банків на ринку позичкового капіталу, їх значення та ролі у суспільному виробництві, при цьому відзначаючи первинність активних операцій щодо пасивних.

За твердженням Р. Коцовської та В. Ричаківської поняття «кредит» виникло на певному етапі розвитку людського суспільства як явище історичне. Розвиток банків та товарного виробництва, обігу йшли поруч і тісно переплітались, тобто взаємовідносини між товаровиробниками і кредитором виникали тоді, коли продавцю потрібно було продати товар, а в покупця не було грошей, щоб його купити. Тому й виникла потреба, наприклад у передачі продавцем покупцеві товару з відстрочкою платежу, тобто – у кредит. Банки при цьому формувались як фінансові посередники, що залучають капітали, заощадження населення та інші грошові засоби, які вивільнюються в ході господарської діяльності, і надають їх у тимчасове користування іншим агентам, що потребують додаткового капіталу.

Ставши інституцією фінансового перерозподілу вартості, у даний час комерційні банки можуть запропонувати клієнтам до 200 видів різноманітних банківських продуктів та послуг. Проте є наявний визначений базовий перелік операцій, без яких банк не може нормально функціонувати, такою є кредитна діяльність. В структурі активних операцій банку найбільша питому вагу займає саме кредитна діяльність, тому найбільша частина активів банку вкладається саме у кредитні операції.

Банківський кредит надається для забезпечення, розвитку і розширення сфери виробництва і обігу, задоволення споживчого попиту населення, інших напрямків господарської діяльності. Надання кредитів здійснюється в межах наявних кредитних ресурсів за умови обов’язкового дотримання економічних нормативів діяльності.

Принцип забезпеченості надання кредиту означає наявність в банка права для захисту власних інтересів, недопущення збитків від можливого неповернення боргу позичальником через його неплатоспроможність.

Принцип тимчасового користування, повернення та строковості має на увазі те, що кредит повинен бути повернутий банку позичальником не пізніше обумовленого при наданні позики терміну.

Принцип платності за кредит передбачає право банку справляти плату у вигляді процента за користування позикою, яка є основним джерелом традиційних доходів комерційного банка.

Принцип цільового характеру кредитування припускає вкладення позичкових коштів у конкретні господарчі процеси, на чітко визначені цілі, операції, техніко-економічна експертиза яких свідчить про їх достатню дохідність із урахуванням економічної кон’юнктури і ризиків у конкретній галузі народного господарства, тенденцій розвитку ринку [19].

Комерційні банки можуть надавати кредити суб’єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої належності, статусу, форм власності у разі наявності в них можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати всіх відсотків за користування.

Банки можуть надавати кредити як в національній так і в іноземній валюті. Кредити надаються на підставі укладання кредитної угоди з кожним позичальником індивідуально, таким чином, щоб ступінь ризику кредитної угоди був мінімальним. Якщо кредит надається на пільгових умовах, компенсація втрат комерційним банкам здійснюється за рахунок держустанови, за рахунок коштів відповідних бюджетів.

Банківський кредит може бути прямий та через посередника. Прямі (банк – позичальник) кредитні відносини є більш поширенішими. Значно вужче застосовується надання позик через посередника.

Комерційний банк в залежності від потреб та можливостей позичальника, а також інтересів самого банку може надавати кредити на різних умовах. Тому на практиці існує поділ банківських позик за різноманітними ознаками та критеріями для полегшення контролю та управління кредитним портфелем банку [9].

Організація кредитних відносин банку з клієнтами визначається багатьма факторами, включаючи стратегію і тактику банку, кваліфікацію банківських працівників, розмір статутного та власного капіталу, кредитну політику банку тощо [37].

Процес банківського кредитування можна охарактеризувати як комплекс дій, пов’язаних з оформленням, видачею, обслуговуванням та погашенням кредиту. Його умовно доцільно поділити на кілька етапів, кожний з яких забезпечує розв’язання конкретних завдань, а всі вони в сукупності спрямовані на досягнення мети банківського кредитування – отримання банком прибутку. Кредитний процес включає в себе 4 етапи протягом яких банк отримує заявку від клієнта, проводить аналіз його платоспроможності, збирає необхідну документацію та робить висновок про надання кредиту або відмову в ньому позичальнику [41].

Кредитування всіх галузей господарської діяльності є найбільш важливою і відмітною рисою функціонування банків порівняно з іншими фінансовими та не фінансовими організаціями. Виникає необхідність планування своєї діяльності в умовах конкурентної боротьби між українськими комерційними банками. Банкам необхідно навчитися управлінню кредитними операціями таким чином, щоб вони приносили максимальний прибуток, але у той час знизити кредитні ризики, які безпосередньо пов’язані зі здійсненням кредитних операцій.

Проблемами аналізу кредитних операцій банків займався цілий ряд вітчизняних і зарубіжних вчених, таких, як: О. Барановський, А. Мороз, М. Савлук, О. Лаврушин, І. Бланк, А. Ковальчук [74], [83], [130] та багато інших.

Проаналізувавши праці вчених та кредитну діяльність банків України, можна зробити висновок, що фінансова криза негативно вплинула на кредитну діяльність банків України. Головним чинником, що погіршив стан кредитної діяльності, є стрімке нарощування обсягів кредитування протягом 2001 — 2008 років. За 2004 — 2008 роки комерційні банки отримали прибуток у розмірі 21 501,0 млн. грн.., а в 2009 році збитки у кредитній сфері склали 38 450,0 млн. грн.. [21].

В Україні до фінансової кризи функціонувало 196 банків, а станом на лютий 2013 року кількість банків, які мали ліцензію НБУ на здійснення банківських операцій — 177, тобто спостерігається зниження їх кількості. У той же час спостерігається збільшення вартості загальних активів українських банків: до кризи їх вартість становила 120 млрд. доларів, а після — 138 млрд. доларів [52].

Також на ринку кредитних послуг спостерігаються зміни динаміки і структури кредитування, що наведені у таблиці 1.1.

Таблиця 1.1.

Кредити, надані комерційними банками в розрізі секторів економіки [52]

Період Усього Інші фінансові корпорації Сектор загального державного управління Нефінансові корпорації Інші сектори економіки
Домашні господарства Некомерційні організації, що обслуговують

домашні господарства

залишки коштів на кінець періоду, млн. грн.
2007 426 867 5 932 4 206 476 160 386 69
2008 734 022 9 789 12 443 665 280 490 69
2009 723 295 14 014 5 755 462 215 241 249 63
2010 732 823 13 430 8 817 500 961 209 538 76
2011 801 809 16 441 8 532 575 545 201 224 67
2012 815 142 16 229 5 803 605 425 187 629 56
лютий 2013 823 879 17 410 5 564 606 947 188 219 46
зміна у річному обчисленні, %
2007 74,1 120,6 -10,8 62,3 95,6 185,1
2008 72,0 65,0 203,5 70,3 74,9 -4,4
2009 -1,5 43,2 4,2 -14,0 -4,8
2010 1,3 -4,2 53,2 8,4 -13,1 21,9
2011 9,4 22,4 -3,2 14,9 -4,0 -12,4
2012 1,7 -1,3 -32,0 5,2 -6,8 -16,0
2013 3,1 3,7 -33,9 6,4 -4,9 -23,1

У 2013 році обсяги виданих кредитів зросли на 93 % або на 397 млрд. грн. порівняно з груднем 2007 року. У 2009 році спостерігається зниження обсягу виданих кредитів на 1,5 % або на 10,7 млрд. грн. За останні п’ять років обсяг виданих кредитів фізичним особам знижувався, особливо у 2009 і 2010 роках, при цьому він збільшувався для нефінансових корпорацій. Із січня 2012 року по лютий 2013 року портфель кредитів, наданих нефінансовим корпораціям виріс на 5,5 % або на 31,402 млрд. грн., у той час, як портфель кредитування домашніх господарств за цей же період знизився на 6,5 % або на 13,005 млрд грн. і становив 188,219 млрд. грн.

Це свідчить про переорієнтацію банків зі споживчих кредитів на кредитування юридичних осіб, а також про скорочення обсягів довгострокових кредитів і про спрямованість на кредитування операційної діяльності підприємств на короткострокових засадах. Спостерігається уповільнення процесу кредитування банками в період фінансової кризи і поновлення у посткризовий період [120].

Рис. 1.1. Кредити, надані суб’єктам господарської діяльності в розрізі регіонів [52]

Проаналізувавши структуру кредитів, наданих нефінансовим корпораціям на кінець лютого 2013 року (Рис. 1.1.), можна побачити існування неоднорідності в економічному і соціальному розвитку областей України. Спостерігається диспропорція спрямування кредитних ресурсів вітчизня­ними комерційними банками. Станом на 1 березня 2013 року 75,1 % кредитів, наданих суб’єктам господарювання сконцентровані у двох областях, а саме: у Київській — 54,8 %, у Дніпропетровській — 20,3 %. У той же час лише 24,9 % кредитного портфеля належать 22 областям України, Автономній Республіці Крим та м. Севастополю. Найменше надано кредитів суб’єктам господарювання Житомирській (0,1 %), Кіровоградській (0,2 %), Рівненській (0,2 %) та Чернівецькій (0,2 %) областям.

Для України є необхідною переорієнтація банківської сфери на першочергове кредитування пріоритетних сегментів економіки. Необхідно розвивати інвестиційну та інноваційну діяльність, щоб вийти на новий рівень економічного розвитку. Реальний стан структури кредитного портфеля свід­чить про відсутність високого розвитку даної галузі (таблиця 1.2).

Таблиця 1.2.

Кредити, надані нефінансовим корпораціям за видами економічної діяльності станом на кінець березня 2013 року [52].

Види економічної діяльності Залишки коштів на кінець березня 2013 року, млн грн Питома вага, %
Сільське, лісове та рибне господарства 36 081 5,88
Добувна промисловість і розроблення кар’єрів 13 529 2,21
Переробна промисловість 133 223 21,73
Постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря 20 198 3,29
Водопостачання; каналізація, поводження з відходами 2 202 0,36
Будівництво 44 845 7,31
Оптова та роздрібна торгівля; ремонт автотранспортних засобів і мотоциклів 220 578 35,97
Транспорт, складське господарство, поштова та кур’єрська діяльність 26 464 4,32
Тимчасове розміщування й організація харчування 4 435 0,72
Інформація та телекомунікації 6 597 1,08
Операції з нерухомим майном 43 734 7,13
Професійна, наукова та технічна діяльність 44 821 7,31
Діяльність у сфері адміністративного та допоміжного обслу­говування 9 302 1,52
Освіта 195 0,03
Охорона здоров’я та надання соціальної допомоги 1 495 0,24
Мистецтво, спорт, розваги та відпочинок 4 666 0,76
Надання інших видів послуг 821 0,13
Усього 613 186 100,00

 

 

Найбільші обсяги ресурсів сконцентровані в оптовій і роздрібній торгівлі, ремонті автотранспортних засобів. їх частка у загальному кредитному портфелі комерційних банків України стано­вить 35,97 %. Переробна промисловість займає друге місце станом на кінець березня 2013 року, тобто 21,73 % від загального обсягу кредитів.

Сьогодні в Україні є необхідним розширення застосування кредитних відносин в інвестиційній сфері. Але для банківських установ надання інвестиційних кредитів має високий рівень ризику, що обумовлюється відсутністю інформаційного забезпечення прийняття управлінських рішень із надання таких кредитів.

Традиційні методики, які застосовуються банківськими установами, визначають ретроспективні показники кредитоспроможності на підставі фінансової звітності. Необхідне використання ме­тодів стратегічного аналізу і методів математичного моделювання. Із статистичних та дослідницьких даних можна сказати, що найпоширенішими недоліками оцінки кредитоспроможності є відсутність достатнього інформаційного забезпечення про поточний фінансовий стан позичальника, спотворення бухгалтерської звітності підприємствами. Також необхідно проводити комплексний аналіз репутації та фінансового стану контрагентів, оцінка наявних та майбутніх грошових потоків, цілей кредитування. Тобто необхідно проводити комплексну оцінку кредитоспроможності підприємств [95].

Таким чином, діяльність українських комерційних банків орієнтована на кредитування юридичних осіб, існує неоднорідність у спрямуванні кредитних ресурсів комерційними банками у розрізі регіонів та економічної діяльності підприємств України. Вказані вище вчені рекомендують, що для вирішення даних проблем необхідно провести реформи у економічній та законодавчій сферах. Досліджене питання є актуальним та потребує більш детального вивчення з метою подальшого аналізу існуючих проблем у кредитному портфелі комерційних банків України та пошуків їх вирішення.

]]>
http://vlynko.com/?feed=rss2&p=299 0
Класифікація грошових потоків банку http://vlynko.com/?p=296 http://vlynko.com/?p=296#respond Fri, 06 Oct 2017 08:21:59 +0000 http://vlynko.com/?p=296 Вивчаючи грошові потоки, з одного боку, банк ставить на меті залучити якомога більше коштів клієнтів і тим самим поповнити ресурсну базу (пасиви банку), з іншого раціонально використати наявні кредитні ресурси для здійснення активних операцій у різних ефективних формах, не допускаючи їх відтоку з банку.
Грошові потоки вивчаються з метою:
підвищення якості обслуговування та розвитку взаємовідносин з пріоритетними клієнтами;
здійснення кредитної підтримки підприємств із одночасним забезпеченням максимальної концентрації грошових коштів на рахунках банку, мінімізації їх відтоку до інших комерційних банків;
супроводу кредитних коштів та контролю за їх цільовим використанням;
збільшення ресурсної бази за рахунок залучення на обслуговування дочірніх структур, партнерів та посередників клієнтів банку (як шляхом відкриття поточних рахунків в установах банку, так і спрямування через відкриті рахунки основних грошових потоків);
використання інформації про рух коштів клієнтів для прийняття рішень щодо оцінки ризиків;
забезпечення надійності банку.

Роботу по вивченню та аналізу грошовими потоками здійснює кожна установа банку, про її результативність звітує перед підрозділом з управління грошовими потоками Центрального апарату.
Вивчення грошових потоків — це аналіз працівниками установи банку руху грошових коштів клієнтів щодо періодичності, обсягів та напрямків їх здійснення.
Грошові кошти — це готівка в касі та кошти на рахунках у банках, які можуть бути використані для поточних операцій (кошти на поточних та інших банківських рахунках).
Грошові еквіваленти — це короткострокові високоліквідні фінансові інвестиції в діяльність підприємства, які вільно конвертуються у певні суми грошових коштів і які характеризуються незначним ризиком зміни їх вартості.
Грошові потоки — це рух грошових коштів за розпорядженням платника з власних рахунків для зарахування на рахунок одержувача або їх видачі йому в готівковій формі. В широкому розумінні — це рух грошових коштів та їх еквівалентів суб’єктів господарської діяльності у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання національного продукту, який здійснюється через обіг готівки та безготівкових коштів на банківських рахунках за визначений період часу.
Управління грошовими потоками — це дії банку в цілому і кожної установи окремо щодо надання клієнтам банківських послуг (кредитування, лізингові та факторингові операції, операції з купівлі-продажу цінних паперів і врахування векселів, розрахунково-касове обслуговування, тощо) за умови максимального збереження та додаткового залучення кредитних ресурсів банку.
Рух коштів у «Звіті про рух грошових коштів» відображається в розрізі трьох видів діяльності: операційної, інвестиційної та фінансової.
Операційна діяльність— це основна діяльність банку, а також інша діяльність, яка не є інвестиційною та фінансовою.
Інвестиційна діяльність — це сукупність операцій з придбання та продажу довгострокових (необоротних) активів, а також короткострокових (поточних) фінансових інвестицій, які не є еквівалентами грошових коштів.
Фінансова діяльність — це сукупність операцій, які приводять до зміни величини і складу власного та позикового капіталу.
Банк самостійно вибирає метод складання звіту (прямий або непрямий).
Звіт про рух грошових коштів за прямим методом складається за такими правилами:
а) приплив грошових коштів включає:
грошовий прибуток;
зменшення активів;
збільшення зобов’язань;
грошове збільшення статутного капіталу;
б) відплив грошових коштів включає:
грошовий збиток;
збільшення активів;
зменшення зобов’язань;
сплату дивідендів;
грошове зменшення статутного капіталу.
Форма звіту поділяється на 4 розділи:
Операційна діяльність.
Інвестиційна діяльність.
Фінансова діяльність.
Вплив змін курсів валют.
Чисте збільшення (зменшення) грошових коштів та їх еквівалентів дорівнює сумі таких статей:
чистий приплив (відплив) грошових коштів від операційної діяльності;
чистий відплив грошових коштів від інвестиційної діяльності;
чистий приплив грошових коштів від фінансової діяльності.
Слід зауважити, що грошові кошти та їх еквіваленти на кінець року дорівнюють сумі таких статей:
грошові кошти та їх еквіваленти на початок року;
чисте збільшення (зменшення) грошових коштів і їх еквівалентів;
вплив змін курсів валют.
Розділ «Операційна діяльність» складається з двох частин:
чистий грошовий прибуток від поточних операцій банку. Ця сума відображає чисте надходження (вибуття) грошових коштів у вигляді прибутку (збитку) банку від його діяльності;
чистий приплив (відплив) грошових коштів від іншої діяльності, яка не належить до інвестиційної та фінансової. Ця сума відображає збільшення (зменшення) активів і зобов’язань, що виникають у результаті цієї діяльності.
Негрошовими операціями вважаються:
формування резерву під наявний актив;
амортизація дисконту та премій у цінних паперах;
амортизація основних засобів та нематеріальних активів;
нараховані, але не отримані доходи;
нараховані, але не сплачені витрати (у тому числі нараховані, але не сплачені податки; нараховані, але не сплачені виплати працівникам);
збільшення (зменшення) активу чи зобов’язання з віднесенням результату на доходи та витрати (безоплатне отримання основних засобів).
Метод складання звіту наведений у примітці 33.
Звіт про рух грошових коштів за непрямим методом складається за такими правилами.
Форма звіту поділяється на 3 розділи:
Операційна діяльність.
Інвестиційна діяльність.
Фінансова діяльність.
Розділ «Операційна діяльність» включає:
чистий грошовий прибуток від поточних операцій банку. Ця сума відображає чисте надходження (вибуття) грошових коштів у вигляді прибутку (збитку) банку від його діяльності таким чином: не грошові доходи (витрати) віднімаються/додаються від/до суми чистого прибутку;
чистий приплив (відплив) грошових коштів від іншої діяльності, яка не належить до інвестиційної та фінансової. Ця сума відображає збільшення (зменшення) активів та зобов’язань, що виникають у результаті цієї діяльності.
Різниця між чистим прибутком та чистим грошовим прибутком від поточних операцій банку включає:
негрошові статті доходів та витрат (наприклад, амортизація основних засобів, рух резервів тощо);
неопераційні статті доходів та витрат (наприклад, результати від продажу основних засобів та інвестиції);
тимчасові різниці між елементами чистого прибутку та пов’язаними з ними грошовими потоками (наприклад, нарахування доходів та витрат, амортизація дисконтів і премій).
Чисте збільшення (зменшення) грошових коштів та їх еквівалентів дорівнює сумам таких статей:
чистий приплив (відплив) грошових коштів від операційної діяльності;
чистий відплив грошових коштів від інвестиційної діяльності; чистий приплив грошових коштів від фінансової діяльності.
Крім того, грошові кошти та їх еквіваленти на кінець року дорівнюють сумі таких статей:
грошові кошти та їх еквіваленти на початок року;
чисте збільшення (зменшення) грошових коштів та їх еквівалентів.
Принцип (механізм) складання деяких статей звіту включає:
в) приплив грошових коштів, а саме:
грошовий прибуток;
зменшення активів;
збільшення зобов’язань;
грошове збільшення статутного капіталу.
г) відплив грошових коштів, а саме:
грошовий збиток;
збільшення активів;
зменшення зобов’язань;
сплату дивідендів;
грошове зменшення статутного капіталу.
Чистий грошовий прибуток від поточних операцій банку обчислюється таким чином: з прибутку за звітний період знімаються всі негрошові потоки за рахунками доходів та витрат (витрати – усі активні рахунки додаються, доходи — усі пасивні рахунки віднімаються). За всіма рахунками класів 6 та 7 береться до розрахунку різниця між залишками на кінець та початок звітного періоду.
Грошове збільшення (зменшення) активів банку — це грошовий потік, що дорівнює різниці між залишками за активними рахунками з вирахуванням контрактивних рахунків на початок і кінець звітного періоду та з вирахуванням усіх негрошових потоків за рахунками доходів, витрат і капіталу (витрати віднімаються, доходи додаються).
Позитивний результат додається до грошових потоків, від’ємний — віднімається.
Грошове збільшення (зменшення) пасивів банку — це грошовий потік, що дорівнює різниці між залишками за пасивними рахунками з вирахуванням контрпасивних рахунків на початок і кінець звітного періоду з вирахуванням усіх негрошових потоків за рахунками доходів, витрат (витрати віднімаються, доходи додаються).
Позитивний результат додається до грошових потоків, від’ємний — віднімається.
За всіма рахунками (у тому числі класів 6 та 7) береться різниця між залишками на кінець і початок періоду. Ураховуючи те, що початком періоду є 1 січня кожного року, сума класів 6 та 7 на початок періоду дорівнює нулю.

]]>
http://vlynko.com/?feed=rss2&p=296 0
Управління ліквідністю в банку http://vlynko.com/?p=287 http://vlynko.com/?p=287#respond Wed, 20 Jul 2016 12:45:11 +0000 http://vlynko.com/?p=287 Завдання з управління ліквідністю полягає в тому, щоб наявні кошти були в розпорядженні банку тоді і там, коли і де вони потрібні йому найбільше. Ліквідність необхідна банкам для того, щоб бути готовими до вилучення депозитів і задовольняти попит на кредити. Банки можуть або накопичувати ліквідність у своїх балансах, або здобувати її на грошових ринках, або використовува­ти обидва способи. На додаток до цього банки займаються прода­жем ліквідності.[1]

Здатність банку забезпечити ліквідність вимагає наявності високоліквідних і легкопереміщуваних активів. Ліквідність і пере­міщування — два ключових поняття. Вимога ліквідності озна­чає, що фінансові активи мають бути доступні в найкоротший тер­мін (протягом дня) за номіналом. Вимога переміщуваності озна­чає, що права на володіння фінансовими активами мають бути пере­даними за номіналом іншому економічному суб’єкту у формі, прийнятній для нього. Фінансові інструменти називаються ліквід­ними, якщо їх можна швидко продати на наявному ринку при невеликому ризику збитків для продавця.

 

Накопичена ліквідність є внутрішнім джерелом, якщо вона складена у формі певних активів у балансі банку. Цей процес, ві­домий за назвою «перетворення активів», може здійснюватися або шляхом розсуду, або природним шляхом при погашенні кредитів і цінних паперів. Планування очікуваного потоку готівки від пози­чальників отримало назву теорії очікуваного доходу.

Банк повинен надавати будь-які вигідні для себе позики, ставля­чи перед керуючим ліквідністю банку завдання знайти достатню кількість коштів для забезпечення видачі вигідного кредиту.

Банк є ліквідним, коли він має можливість дістати ліквідні кош­ти за прийнятними цінами в необхідній кількості й у необхідний момент. Управління ліквідністю припускає наявність достатніх коштів у легко- і швидкореалізованих активах, а також можли­вість здійснювати позики (за помірною ціною) з метою задоволен­ня потреб саме тоді, коли вони виникають. Оскільки час є вирі­шальним фактором в управлінні ліквідністю, банк повинен точно знати як, коли і звідки можуть бути отримані необхідні ліквідні кошти.

Загальноприйнято три підходи рішення проблем ліквідності банку:

1) забезпечення ліквідності за рахунок активів (управління активами);

2) забезпечення ліквідності за рахунок позикових ліквідних коштів (управління пасивами);

3) збалансоване управління ліквідністю (активами і пасивами). Менеджери з управління ліквідністю повинні:

  1. У співробітництві з вищим керівництвом банку бути впев­неними, що пріоритети і цілі управління ліквідністю очевидні.
  2. Контролювати діяльність усіх відділів банку, що відповіда­ють за використання і залучення коштів, а також координувати свою діяльність з роботою цих відділів (відповідно відділи, що впливають на ліквідність банку, повинні інформувати менедже­ра з управління ліквідністю про майбутні зміни попиту та пропо­зиції на ліквідні кошти).
  3. Передбачати (наскільки це можливо), коли найбільші вклад­ники і користувачі кредитів банку планують зняти кошти з ра­хунка чи збільшити внески.Існують різні методи управління ризиком ліквідності. При цьо­му деякі з них можна використовувати одночасно.

Організація ліквідності. На цьому етапі основним завданням є визначення і затвердження стратегії і політики управління ліквід­ністю: пріоритетний напрям — швидкість проведення власних та клієнтських платежів.

Безальтернативні пріоритети:

  1. Невідкладне забезпечення потреб банку (його клієнтів) у ліквідних коштах.
  2. Більша частина ресурсів банку призначається для задово­лення клієнтського попиту на ліквідні кошти, менша частина — для досягнення бажаної прибутковості банку.

Метод управління фондами. Управління ліквідністю можна здійснювати порівнянням ступеня ліквідності активів і сталості пасивів. Зазначений метод полягає у зіставленні загальної потре­би в ліквідності і всіх наявних у банку джерел її покриття. Для цього застосовуються показники ліквідності балансу. Суть дано­го методу полягає в тому, що всі банківські кошти, отримані з різних джерел, розглядаються як єдиний пул коштів, що маються в бан­ку. Завдання полягає в тому, щоб створити первинні і вторинні резерви для забезпечення ліквідності. Первинні резерви склада­ються з абсолютно ліквідних активів — каси і залишків на ко­респондентських рахунках, тобто тих коштів, що можуть бути не­гайно використані для виплати внесків, що вилучаються, чи задо­волення заявок на кредити.

До складу вторинних резервів входять високоліквідні активи, які можна швидко реалізувати і які мають велику оборотність. За необхідності вони можуть бути використані для збільшення резервів. До них можна віднести короткострокові державні цінні папери, міжбанківські кредити, видані на незначні терміни, і пев­ною мірою високоліквідні позики з невеликими термінами пога­шення. Величина резервів залежить від діапазону коливань об­сягів зобов’язань банку і попиту на кредит — чим вони вищі, тим більші за величиною вимагаються активи. В умовах, коли пози­ченій валютній позиції забезпечується прибуток протягом три­валого періоду, додаткові резерви високоліквідних видів інозем­ної валюти можуть розглядатися як вторинні резерви.

Третій етап розміщення коштів за методом загального фонду — формування портфеля кредитів. Надання кредитів приносить найбільший прибуток банку, але одночасно є й найбільш ризико­ваним видом банківської діяльності.

І нарешті в останню групу активів входять активи з відносно тривалими термінами погашення. Призначення інвестицій — приносити банку певний постійний прибуток і в міру наближен­ня терміну погашення боргових зобов’язань — виступати як до­повнення резерву другої черги.

Вимірювання ліквідності полягає у відстеженні динаміки зміни обсягу потреби в ліквідності і джерел її задоволення. У зв’язку з цим існує необхідність підготовки прогнозу потреби в ліквідності, що містить у собі, з одного боку, оцінну потребу в ліквідності на найближчі тижні чи місяці, а з іншого боку — джерела її покрит­тя за ті ж періоди часу.

План ліквідності. Комітет з управління пасивами й активами повинен організувати розробку формального плану ліквідності. Необхідно підготувати два плани ліквідності: один — для підтрим­ки операційної ліквідності, а інший — на випадок виникнення кризи ліквідності, причому пріоритет повинна мати робота з роз­робки другого плану. У дані плани ліквідності варто включити:

  • оцінку вартості підтримки ліквідності, як у плані активної, так і пасивної частини банківського балансу;
  • реалістичний графік конвертації в кошти активів, що врахо­вує реальні терміни надходження в обіг грошей від нових вклад­ників та інших кредиторів, ключові коефіцієнти ліквідності і їх нормативних значень (мова йде про внутрішньобанківські нор­мативи, розроблені самим банком).

Ліквідність, придбана на ринку. Як альтернативу ліквідності, що нагромаджується в балансі, банк може спробувати створити ліквідність, використовуючи свої пасиви. Ідея полягає в тому, щоб здобувати кошти для їх рентабельного використання, особливо для задоволення попиту на кредити. Стиль управління, що виявляється у виборі між ризиком і прибутком, буде визначати агресивність управління пасивами й обсяг нагромадження ліквідності.

Суть управління пасивами:

  1. Мінімізація відсоткових витрат.
  2. Визнання важливості відносин з клієнтами.
  3. Відхід від регулярних обмежень.

Метод конверсії фондів. Різні джерела залучення коштів від­різняються характеристикою коштів, оборотністю, резервними ви­могами.

Суть методу полягає в тому, що кошти, мобілізовані з різних джерел, використовуються по-різному. Кошти погоджуються за джерелами й напрямами використання.

Пріоритетність розподілу окремих видів ресурсів визначаєть­ся з обліком таких принципів.

  1. Власний капітал є основою формування довгострокових вкла­день.
  2. Стабільні ресурси використовуються, в першу чергу, для по­криття низьколіквідних активів і формування вторинних резервів.
  3. Летючі ресурси розподіляються насамперед за ліквідними активами.

При застосуванні методу конверсії фондів необхідно:

  • розподілити всі кошти за джерелами формування залежно від обороту за рахунками і резервними вимогами;
  • розподілити кошти з кожного джерела на фінансування відпо­відних активів.

Таким чином, дилема «ризик — прибутковість» зважується окремо для кожного джерела коштів.[2]

Метод управління резервною позицією. Метод полягає в та­кому: визначити резервну позицію не формуючи заздалегідь ре­зерви, а лише прогнозуючи кількість фондів, які можна купити на грошовому ринку і тим самим профінансувати можливий витік грошових коштів. У першу чергу мова йде про придбання коштів на міжбанківському ринку.

Переваги цього методу очевидні:

  • скорочується частка низькоприбуткових і неприбуткових активів;
  • у разі вилучення депозитів валюта балансу банку не зменшуєть­ся взагалі або зменшується в меншу сторону, тому що вторинні ре­зерви не ліквідуються, а напроти, банк залучає додаткові кошти.

Але при використанні даного методу ризик ліквідності замі­щається іншими видами ризику:

  • ризиком зміни відсоткових ставок;
  • ризиком приступності фондів (який визначається ємністю міжбанківського ринку).

Метод управління кредитною позицією. Метод полягає у ви­значенні особливої кредитної позиції — того обсягу коштів, що банк одержить за короткостроковий період, якщо не буде віднов­ляти короткострокові кредити. При цьому підході до управління ліквідністю також присутній фактор ризику приступності фондів, і його актуальність буде зростати в міру розвитку ринку.

Метод активного управління портфелем (сек’юритизація). При сек’юритизації активів (обертанні банківських активів у цінні папери) розміщення кредитних ресурсів здійснюється не тільки за допомогою висновку кредитної угоди, а й шляхом використання векселів облігацій. Сек’юритизація в широкому ро­зумінні означає не тільки перетворення кредитів у цінні папери, а й будь-яке переведення у таку форму, коли їх можна реалізува­ти третім особам на ринку.

Розподіл ресурсів за активними операціями за принципом узгодження термінів. В якості основного методу управління ак­тивами й пасивами використовується розподіл ресурсів з актив­них операцій за принципом узгодження ступеня ліквідності пер­ших та вимогливості других.

Розподіл ресурсів з активних операцій за термінами і визна­чення маржі за видами активно-пасивних операцій визначають­ся в розрізі основних валют, з якими працює банк. Основними етапами розподілу ресурсів з активних операцій відповідно до термінів погашення і визначення маржі за видами активно-па­сивних операцій є:

  1. Визначення стабільної і летючої частини ресурсів до запи­тання і кредиторської заборгованості.
  2. Визначення пріоритетів у розподілі ресурсів з активних операцій відповідно до термінів погашення.
  3. Визначення черги розміщення ресурсів з активних опера­цій.
  4. Розрахунок середньозваженої вартості ресурсів, використа­них для окремих термінів погашення.
  5. Визначення розміру відсоткової маржі за кожним термі­ном погашення.
  6. Підготовка вихідних форм, одержаних на основі розподілу ресурсів за активними операціями.

Управління ризиком ліквідності з використанням GAP. GAP — розрив між балансовою вартістю активів і балансовою варті­стю пасивів. Критерієм для класифікації конкретної вимоги чи зобов’язання на даному тимчасовому інтервалі служать:

  • термін погашення;
  • фінансові інструменти, що не мають визначеної дати пога­шення, можуть бути класифіковані на основі статистичних даних (стабільна і летюча частини, оборотність, очікуваний термін пога­шення).

Для розрахунку розриву за активами і пасивами банку і ре­структуризації статей балансу з метою управління ризиком лік­відності використовується такий механізм:

  1. Всі активи і пасиви банку розбиваються за термінами.
  2. Розраховується комплект відкритих довгих і коротких по­зицій.
  3. Визначається розрив (gap) (позитивний — вимоги більші за зобов’язання, негативний — зобов’язання більші за вимоги).
  4. Розраховується накопичувальний gap — стан кореспондент­ського рахунка за термінами.

[1] Банківські операції: Підручник /А. М. Мороз, М.І. Савлук, М. Ф. Пуховкіна та ін.; За ред. А. М. Мороза. -К.: КНЕУ, 2000. — C. 121.

 

[2]  Тиркало Р. І. Банківська справа. – Тернопіль: Карт-бланш, 2001. – 314с.

 

]]>
http://vlynko.com/?feed=rss2&p=287 0
В Київському метро встановлені термінали для оплати банківськими картками http://vlynko.com/?p=280 http://vlynko.com/?p=280#respond Fri, 19 Jun 2015 19:25:59 +0000 http://vlynko.com/?p=280 З 19 червня в київському метро ввели оплату проїзду банківською картою.

Поки що скористатися таким способом можуть тільки власники безконтактних карт MasterCard з системою PayPass. На таких картах є спеціальний напис або зображена антена.

Спеціальні термінали для оплати проїзду банківськими картами встановлені на 17 станціях метро, ??в основному на першому турнікеті. У числі станцій з новою системою — «Хрещатик», «Театральна», «Золоті Ворота» та «Площа Льва Толстого».

Щоб оплатити проїзд, карту потрібно докласти до терміналу, і через кілька секунд на його екрані з’явиться напис «прохід дозволено». Протягом цього часу з картки автоматично знімають вартість проїзду.

На даний момент в Україні введено в обіг 1,5 мільйона безконтактних карт MasterCard, повідомили в представництві MasterCard в Україні та Молдові. Оформити такі карти можна в 14-ти банках, в числі яких Кредобанк, ОТР Банк, Ощадбанк, Приватбанк та Райффайзен Банк Аваль. Також тут обмінюють звичайні на карти з функцією PayPass.


Універсальна Gold

 

Крім того, оплатити проїзд через нові термінали можна за допомогою годинника Watch2pay.

]]>
http://vlynko.com/?feed=rss2&p=280 0
Сутність та значення кредитних операцій http://vlynko.com/?p=278 http://vlynko.com/?p=278#respond Wed, 03 Jun 2015 17:19:45 +0000 http://vlynko.com/?p=278 Слово “кредит” походить від латинського “сreditum”, що означає “позика”, “борг”. Деякі лінгвісти пов’язують його із “credos”, тобто “вірю”. Отже, категорія кредиту так чи інакше розглядається економічною наукою, як відносини про надання позики однією особою іншій, що засновані на довірі та передбачають повернення наданої вартості у певний строк з сплатою ціни за користування. Таким чином, можна говорити, що кредитним відносинам притаманні такі базові ознаки:

— феномен кредитування означає передачу вартості однією особою іншій у тимчасове користування на умовах повернення та платності;

— економічною основою кредиту є тимчасово вільна від обігу мобілізована вартість, що здатна до відчуження та формування позичкового капіталу;

— кредитні відносини передбачають наявність довіри, тобто передбачають вільний рух інформації між позичальником і кредитором.

Таким чином, кредит – це економічні відносини, що виникають між кредитором та позичальником з приводу передачі тимчасово вільних коштів на умовах їх повернення та сплати ціни за користування. Кредит є однією з основних форм руху позичкового капіталу.

 

 

 

Отже, виходячи з суті кредиту та його функцій ми можемо визначити роль кредиту. У ринковій економіці роль кредиту найбільшою мірою проявляється у оптимізації пропорцій суспільного відтворення. Таким чином, за допомогою кредитного механізму досягається саморегуляція економічної системи, вирівнюється норма прибутку по різних галузях народного господарства тощо.

Кредит сприяє концентрації та централізації капіталу.

Надзвичайно важливою роль кредиту є у забезпеченні науково-технічного прогресу та обслуговуванні інноваційного процесу. Кредит є важливим джерелом фінансування капітальних вкладень.

За умов ринкової економіки кредит набуває виняткового значення для забезпечення процесу реконструкції і розвитку підприємств малого та середнього бізнесу (для цієї групи підприємств кредит по-суті є єдиним джерелом залучення зовнішніх ресурсів, так як вихід на фондовий ринок з метою розміщення облігацій, акцій тощо є недосяжним).

Таким чином, кредит відіграє дуже важливу роль у процесі розширеного відтворення.

]]>
http://vlynko.com/?feed=rss2&p=278 0
Споживче кредитування http://vlynko.com/?p=276 http://vlynko.com/?p=276#respond Tue, 02 Jun 2015 16:18:19 +0000 http://vlynko.com/?p=276 На сучасному етапі економічного розвитку важливе місце у пошуку шляхів виходу України з кризового стану займає подальше удосконалення форм кредиту, формування ефективної кредитної системи.

Споживчий кредит займає властиве тільки йому місце у системі кредитних відносин і в практичній діяльності представлений великою сукупністю різноманітних видів, які можна класифікувати за різними ознаками, у тому числі: за видами кредиторів, видами позичальників, методами погашення, термінами користування, характером кругообігу коштів, ступенем покриття кредитом вартості товарів і послуг, забезпеченням, цільовим спрямуванням, методом сплати відсотків, укрупненими об»єктами і т.д. Звичайно, кожен з них має певні особливості в умовах надання споживчого кредиту, користування ним та погашення.

 

 

У контексті запровадження системи споживчого кредитування необхідний розвиток інфраструктури банківської системи – удосконалення системи електронних платежів і форм розрахунків в економіці, розширення мережі банкоматів, уніфікація кредитних карток – їх акцептування у будь-яких терміналах незалежно від банку-емітента, відкриття в регіонах України процесингових центрів банків для запобігання виникненню помилок при операціях з кредитними картками, розвиток та вдосконалення системи економічної освіти населення.

]]>
http://vlynko.com/?feed=rss2&p=276 0
агент ПриватБанка http://vlynko.com/?p=273 http://vlynko.com/?p=273#respond Sat, 21 Feb 2015 18:42:10 +0000 http://vlynko.com/?p=273 ПРИВАТБАНК — большой банк, который продвигает свои продукты и услуги не только через розничную сеть обслуживания, но и через cеть внешних продавцов – АГЕНТОВ.

 

Привлечение агента

Пр

]]>
http://vlynko.com/?feed=rss2&p=273 0
Как выбрать хостера для размещения сайта http://vlynko.com/?p=270 http://vlynko.com/?p=270#respond Sun, 25 Jan 2015 15:08:17 +0000 http://vlynko.com/?p=270 О чем следует помнить при выборе хостера:

При покупке хостинга следует обратить внимание на такие вещи, как размер дискового пространства, количество доменов, поддоменов, баз данных. Весьма проникаться размером дискового пространства, разве что вы планируете размещать там большую базу видеофайлов. Для ведения блога на WordPress вам хватит и одной базы данных. Но если хостер дает вам возможность разместить несколько полноценных сайтов, а иногда – до нескольких сотен поддоменов, то и количество баз данных должна быть соответствующей.

Отзывы – это один из наиболее действенных способов узнать, кем на самом деле есть хостер и которое уровня обслуживания следует от него ожидать. Ведь пользователи Интернета – это народ чрезвычайно активный. Они обязательно вынесут на свои сайти ли тематические форумы оценку хостера, услугами которого пользуются. Среди этих оценок будут как положительные, так и отрицательные. Ваша задача – оценить эти отзывы и уже за ними избрать наилучший вариант.

Политика хостера — это создание комфортных условий для  клиентов. Размещение сайтов клиентов осуществляется только на качественном оборудовании. За оборудованием 24 часа в сутки следят высококвалифицированные специалисты, благодаря чему обеспечивается бесперебойная работа сайтов клиентов.

Для разных паотребителей предлягаются разные варианты хостинга:

Опции Лайт+ Medium Оптимальный Summer Jump
Диск 2000 Мб 4000 Мб 11000 Мб 14000 Мб 18000 Мб
Сайты 4 сайта 5 сайтов 10 сайтов 12 сайтов 15 сайтов
Базы данных MySQL 100 100 100 100 100
Лимиты оперативной памяти для PHP 256 Мб 256 Мб 356 Мб 356 Мб 356 Мб
Лимиты на процессор до 25% до 35% до 35% до 35% до 45%
]]>
http://vlynko.com/?feed=rss2&p=270 0