Банківська система сьогодні є однією з найважливіших та невід’ємних структур ринкової економіки. Головними ланками кредитної системи є банки та кредитні установи, що мають ліцензію Національного банку України, які одночасно виступають у ролі покупця і продавця існуючих у суспільстві тимчасово вільних коштів.

Банківська система шляхом надання кредитів організовує й обслуговує рух капіталу, забезпечує його залучення, акумуляцію та перерозподіл у ті сфери виробництва та обігу, де виникає дефіцит капіталу.

Законом України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що банк – це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Категорія «кредит» як в теоретичному, так і практичному аспекті явище без сумніву цікаве. Слово «кредит» походить від латинського «сredіtum», що означає «позика», «борг». Деякі лінгвісти пов’язують його із «credos», тобто «вірю», «довіряю». Отже, категорія кредиту так чи інакше розглядається економічною наукою, як відносини про надання позики однією особою іншій, що засновані на довірі та передбачають повернення наданої вартості у певний строк з сплатою ціни за користування. Таким чином, можна говорити, що кредитним відносинам притаманні такі базові ознаки:

• Процес кредитування означає передачу вартості однією особою іншій у тимчасове користування на умовах повернення та платності;
• Економічною основою кредиту є тимчасово вільна від обігу мобілізована вартість, що здатна до відчуження та формування позичкового капіталу;
• Кредитні відносини передбачають наявність довіри, тобто передбачають вільний рух інформації між позичальником і кредитором.

Як видно з нашого дослідження, кредитом називають економічні відносини, що виникають між кредитором та позичальником з приводу передачі тимчасово вільних коштів на умовах їх повернення та сплати ціни за користування. Кредит є однією з основних форм руху позичкового капіталу.

Тривалий час кредит розглядався як мінова операція, розділена у часі, заснована на довірі кредитора до позичальника. Згодом було сконцентровано увагу на досліджені механізму зв’язку кредиту з економічним середовищем. Проте справді наукового підходу до вивчення категорії кредит та його ролі в процесі відтворення це явище отримало 18-19 ст., що пов’язують з виникненням так званої натуралістичної теорії кредиту, засновниками якої виступили класики наукової економічної думки: А. Сміт, Д. Рікардо, А.Тюрго, Дж. Міль.

Суть натуралістичної теорії кредиту можна охарактеризувати такими положеннями:

• Об’єктом кредиту є тимчасово вільний капітал у вигляді натуральних речових благ, які можуть бути позичені одним економічним агентом іншому;
• Кредит – форма руху матеріальних благ, а тому роль кредиту полягає в перерозподілі цих благ у суспільстві;
• Позичковий капітал є реальним капіталом;
• Банки виступають лише як посередники в кредиті, спочатку акумулюючи вільні кошти, а потім розміщуючи їх як позику;
• Пасивні операції є первинними порівняно з активними.

Заслугою натуралістичної теорії було те, що її представники не просто визнавали зв’язок кредиту з процесами виробництва, а виходили з первинності виробництва і вторинності кредиту; вони переконливо доводили, що кредит сам по собі не може створювати додаткової вартості, що остання виникає лише в процесі виробництва. Проте натуралістичному підходу був властивий ряд помилок, пов’язаних із тим, що його представники не спромоглися до кінця провести межу між позичковим і реальним капіталом.

По мірі зростання ролі кредиту та банків у процесі суспільного відтворення, заміни реальних грошей кредитними засобами обігу, використання кредиту і банків у цілях державного регулювання економіки виникають нові погляди щодо суті та ролі кредиту у процесі розширеного відтворення. Цей період характеризується появою та розвитком так званої капіталотворчої теорії кредиту, найбільш яскравими представниками якої виступили: Дж. Ло, Г. Маклеод, Й. Шумпетер, А. Ган, Дж. Кейнс, М. Фрідмен.

Суть капіталотворчої теорії кредиту можна окреслити такими основними положеннями:

• Кредит, як і гроші, є безпосередньо капіталом, а тому, розширення кредиту означає нагромадження капіталу;
• Банки відіграють надзвичайно важливу роль у формуванні кредитних відносин;
• Активні операції банків є первинними щодо пасивних.

Головною заслугою представників капіталотворчої теорії кредиту є те, що вони вдало відмітили різницю між позичковим та реальним капіталом: як стверджував Г. Маклеод, кредит не створює капіталу, а сам є капіталом, причому продуктивним, оскільки дає прибуток у вигляді процента; також відзначили провідну роль банків на ринку позичкового капіталу, їх значення та ролі у суспільному виробництві, при цьому відзначаючи первинність активних операцій щодо пасивних.

За твердженням Р. Коцовської та В. Ричаківської поняття «кредит» виникло на певному етапі розвитку людського суспільства як явище історичне. Розвиток банків та товарного виробництва, обігу йшли поруч і тісно переплітались, тобто взаємовідносини між товаровиробниками і кредитором виникали тоді, коли продавцю потрібно було продати товар, а в покупця не було грошей, щоб його купити. Тому й виникла потреба, наприклад у передачі продавцем покупцеві товару з відстрочкою платежу, тобто – у кредит. Банки при цьому формувались як фінансові посередники, що залучають капітали, заощадження населення та інші грошові засоби, які вивільнюються в ході господарської діяльності, і надають їх у тимчасове користування іншим агентам, що потребують додаткового капіталу.

Ставши інституцією фінансового перерозподілу вартості, у даний час комерційні банки можуть запропонувати клієнтам до 200 видів різноманітних банківських продуктів та послуг. Проте є наявний визначений базовий перелік операцій, без яких банк не може нормально функціонувати, такою є кредитна діяльність. В структурі активних операцій банку найбільша питому вагу займає саме кредитна діяльність, тому найбільша частина активів банку вкладається саме у кредитні операції.

Банківський кредит надається для забезпечення, розвитку і розширення сфери виробництва і обігу, задоволення споживчого попиту населення, інших напрямків господарської діяльності. Надання кредитів здійснюється в межах наявних кредитних ресурсів за умови обов’язкового дотримання економічних нормативів діяльності.

Принцип забезпеченості надання кредиту означає наявність в банка права для захисту власних інтересів, недопущення збитків від можливого неповернення боргу позичальником через його неплатоспроможність.

Принцип тимчасового користування, повернення та строковості має на увазі те, що кредит повинен бути повернутий банку позичальником не пізніше обумовленого при наданні позики терміну.

Принцип платності за кредит передбачає право банку справляти плату у вигляді процента за користування позикою, яка є основним джерелом традиційних доходів комерційного банка.

Принцип цільового характеру кредитування припускає вкладення позичкових коштів у конкретні господарчі процеси, на чітко визначені цілі, операції, техніко-економічна експертиза яких свідчить про їх достатню дохідність із урахуванням економічної кон’юнктури і ризиків у конкретній галузі народного господарства, тенденцій розвитку ринку [19].

Комерційні банки можуть надавати кредити суб’єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої належності, статусу, форм власності у разі наявності в них можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати всіх відсотків за користування.

Банки можуть надавати кредити як в національній так і в іноземній валюті. Кредити надаються на підставі укладання кредитної угоди з кожним позичальником індивідуально, таким чином, щоб ступінь ризику кредитної угоди був мінімальним. Якщо кредит надається на пільгових умовах, компенсація втрат комерційним банкам здійснюється за рахунок держустанови, за рахунок коштів відповідних бюджетів.

Банківський кредит може бути прямий та через посередника. Прямі (банк – позичальник) кредитні відносини є більш поширенішими. Значно вужче застосовується надання позик через посередника.

Комерційний банк в залежності від потреб та можливостей позичальника, а також інтересів самого банку може надавати кредити на різних умовах. Тому на практиці існує поділ банківських позик за різноманітними ознаками та критеріями для полегшення контролю та управління кредитним портфелем банку [9].

Організація кредитних відносин банку з клієнтами визначається багатьма факторами, включаючи стратегію і тактику банку, кваліфікацію банківських працівників, розмір статутного та власного капіталу, кредитну політику банку тощо [37].

Процес банківського кредитування можна охарактеризувати як комплекс дій, пов’язаних з оформленням, видачею, обслуговуванням та погашенням кредиту. Його умовно доцільно поділити на кілька етапів, кожний з яких забезпечує розв’язання конкретних завдань, а всі вони в сукупності спрямовані на досягнення мети банківського кредитування – отримання банком прибутку. Кредитний процес включає в себе 4 етапи протягом яких банк отримує заявку від клієнта, проводить аналіз його платоспроможності, збирає необхідну документацію та робить висновок про надання кредиту або відмову в ньому позичальнику [41].

Кредитування всіх галузей господарської діяльності є найбільш важливою і відмітною рисою функціонування банків порівняно з іншими фінансовими та не фінансовими організаціями. Виникає необхідність планування своєї діяльності в умовах конкурентної боротьби між українськими комерційними банками. Банкам необхідно навчитися управлінню кредитними операціями таким чином, щоб вони приносили максимальний прибуток, але у той час знизити кредитні ризики, які безпосередньо пов’язані зі здійсненням кредитних операцій.

Проблемами аналізу кредитних операцій банків займався цілий ряд вітчизняних і зарубіжних вчених, таких, як: О. Барановський, А. Мороз, М. Савлук, О. Лаврушин, І. Бланк, А. Ковальчук [74], [83], [130] та багато інших.

Проаналізувавши праці вчених та кредитну діяльність банків України, можна зробити висновок, що фінансова криза негативно вплинула на кредитну діяльність банків України. Головним чинником, що погіршив стан кредитної діяльності, є стрімке нарощування обсягів кредитування протягом 2001 — 2008 років. За 2004 — 2008 роки комерційні банки отримали прибуток у розмірі 21 501,0 млн. грн.., а в 2009 році збитки у кредитній сфері склали 38 450,0 млн. грн.. [21].

В Україні до фінансової кризи функціонувало 196 банків, а станом на лютий 2013 року кількість банків, які мали ліцензію НБУ на здійснення банківських операцій — 177, тобто спостерігається зниження їх кількості. У той же час спостерігається збільшення вартості загальних активів українських банків: до кризи їх вартість становила 120 млрд. доларів, а після — 138 млрд. доларів [52].

Також на ринку кредитних послуг спостерігаються зміни динаміки і структури кредитування, що наведені у таблиці 1.1.

Таблиця 1.1.

Кредити, надані комерційними банками в розрізі секторів економіки [52]

У 2013 році обсяги виданих кредитів зросли на 93 % або на 397 млрд. грн. порівняно з груднем 2007 року. У 2009 році спостерігається зниження обсягу виданих кредитів на 1,5 % або на 10,7 млрд. грн. За останні п’ять років обсяг виданих кредитів фізичним особам знижувався, особливо у 2009 і 2010 роках, при цьому він збільшувався для нефінансових корпорацій. Із січня 2012 року по лютий 2013 року портфель кредитів, наданих нефінансовим корпораціям виріс на 5,5 % або на 31,402 млрд. грн., у той час, як портфель кредитування домашніх господарств за цей же період знизився на 6,5 % або на 13,005 млрд грн. і становив 188,219 млрд. грн.

Це свідчить про переорієнтацію банків зі споживчих кредитів на кредитування юридичних осіб, а також про скорочення обсягів довгострокових кредитів і про спрямованість на кредитування операційної діяльності підприємств на короткострокових засадах. Спостерігається уповільнення процесу кредитування банками в період фінансової кризи і поновлення у посткризовий період [120].

Рис. 1.1. Кредити, надані суб’єктам господарської діяльності в розрізі регіонів [52]

Проаналізувавши структуру кредитів, наданих нефінансовим корпораціям на кінець лютого 2013 року (Рис. 1.1.), можна побачити існування неоднорідності в економічному і соціальному розвитку областей України. Спостерігається диспропорція спрямування кредитних ресурсів вітчизня­ними комерційними банками. Станом на 1 березня 2013 року 75,1 % кредитів, наданих суб’єктам господарювання сконцентровані у двох областях, а саме: у Київській — 54,8 %, у Дніпропетровській — 20,3 %. У той же час лише 24,9 % кредитного портфеля належать 22 областям України, Автономній Республіці Крим та м. Севастополю. Найменше надано кредитів суб’єктам господарювання Житомирській (0,1 %), Кіровоградській (0,2 %), Рівненській (0,2 %) та Чернівецькій (0,2 %) областям.

Для України є необхідною переорієнтація банківської сфери на першочергове кредитування пріоритетних сегментів економіки. Необхідно розвивати інвестиційну та інноваційну діяльність, щоб вийти на новий рівень економічного розвитку. Реальний стан структури кредитного портфеля свід­чить про відсутність високого розвитку даної галузі (таблиця 1.2).

Таблиця 1.2.

Кредити, надані нефінансовим корпораціям за видами економічної діяльності станом на кінець березня 2013 року [52].

Найбільші обсяги ресурсів сконцентровані в оптовій і роздрібній торгівлі, ремонті автотранспортних засобів. їх частка у загальному кредитному портфелі комерційних банків України стано­вить 35,97 %. Переробна промисловість займає друге місце станом на кінець березня 2013 року, тобто 21,73 % від загального обсягу кредитів.

Сьогодні в Україні є необхідним розширення застосування кредитних відносин в інвестиційній сфері. Але для банківських установ надання інвестиційних кредитів має високий рівень ризику, що обумовлюється відсутністю інформаційного забезпечення прийняття управлінських рішень із надання таких кредитів.

Традиційні методики, які застосовуються банківськими установами, визначають ретроспективні показники кредитоспроможності на підставі фінансової звітності. Необхідне використання ме­тодів стратегічного аналізу і методів математичного моделювання. Із статистичних та дослідницьких даних можна сказати, що найпоширенішими недоліками оцінки кредитоспроможності є відсутність достатнього інформаційного забезпечення про поточний фінансовий стан позичальника, спотворення бухгалтерської звітності підприємствами. Також необхідно проводити комплексний аналіз репутації та фінансового стану контрагентів, оцінка наявних та майбутніх грошових потоків, цілей кредитування. Тобто необхідно проводити комплексну оцінку кредитоспроможності підприємств [95].

Таким чином, діяльність українських комерційних банків орієнтована на кредитування юридичних осіб, існує неоднорідність у спрямуванні кредитних ресурсів комерційними банками у розрізі регіонів та економічної діяльності підприємств України. Вказані вище вчені рекомендують, що для вирішення даних проблем необхідно провести реформи у економічній та законодавчій сферах. Досліджене питання є актуальним та потребує більш детального вивчення з метою подальшого аналізу існуючих проблем у кредитному портфелі комерційних банків України та пошуків їх вирішення.