Завдання з управління ліквідністю полягає в тому, щоб наявні кошти були в розпорядженні банку тоді і там, коли і де вони потрібні йому найбільше. Ліквідність необхідна банкам для того, щоб бути готовими до вилучення депозитів і задовольняти попит на кредити. Банки можуть або накопичувати ліквідність у своїх балансах, або здобувати її на грошових ринках, або використовувати обидва способи. На додаток до цього банки займаються продажем ліквідності.[1]
Здатність банку забезпечити ліквідність вимагає наявності високоліквідних і легкопереміщуваних активів. Ліквідність і переміщування — два ключових поняття. Вимога ліквідності означає, що фінансові активи мають бути доступні в найкоротший термін (протягом дня) за номіналом. Вимога переміщуваності означає, що права на володіння фінансовими активами мають бути переданими за номіналом іншому економічному суб’єкту у формі, прийнятній для нього. Фінансові інструменти називаються ліквідними, якщо їх можна швидко продати на наявному ринку при невеликому ризику збитків для продавця.
Накопичена ліквідність є внутрішнім джерелом, якщо вона складена у формі певних активів у балансі банку. Цей процес, відомий за назвою «перетворення активів», може здійснюватися або шляхом розсуду, або природним шляхом при погашенні кредитів і цінних паперів. Планування очікуваного потоку готівки від позичальників отримало назву теорії очікуваного доходу.
Банк повинен надавати будь-які вигідні для себе позики, ставлячи перед керуючим ліквідністю банку завдання знайти достатню кількість коштів для забезпечення видачі вигідного кредиту.
Банк є ліквідним, коли він має можливість дістати ліквідні кошти за прийнятними цінами в необхідній кількості й у необхідний момент. Управління ліквідністю припускає наявність достатніх коштів у легко- і швидкореалізованих активах, а також можливість здійснювати позики (за помірною ціною) з метою задоволення потреб саме тоді, коли вони виникають. Оскільки час є вирішальним фактором в управлінні ліквідністю, банк повинен точно знати як, коли і звідки можуть бути отримані необхідні ліквідні кошти.
Загальноприйнято три підходи рішення проблем ліквідності банку:
1) забезпечення ліквідності за рахунок активів (управління активами);
2) забезпечення ліквідності за рахунок позикових ліквідних коштів (управління пасивами);
3) збалансоване управління ліквідністю (активами і пасивами). Менеджери з управління ліквідністю повинні:
- У співробітництві з вищим керівництвом банку бути впевненими, що пріоритети і цілі управління ліквідністю очевидні.
- Контролювати діяльність усіх відділів банку, що відповідають за використання і залучення коштів, а також координувати свою діяльність з роботою цих відділів (відповідно відділи, що впливають на ліквідність банку, повинні інформувати менеджера з управління ліквідністю про майбутні зміни попиту та пропозиції на ліквідні кошти).
- Передбачати (наскільки це можливо), коли найбільші вкладники і користувачі кредитів банку планують зняти кошти з рахунка чи збільшити внески.Існують різні методи управління ризиком ліквідності. При цьому деякі з них можна використовувати одночасно.
Організація ліквідності. На цьому етапі основним завданням є визначення і затвердження стратегії і політики управління ліквідністю: пріоритетний напрям — швидкість проведення власних та клієнтських платежів.
Безальтернативні пріоритети:
- Невідкладне забезпечення потреб банку (його клієнтів) у ліквідних коштах.
- Більша частина ресурсів банку призначається для задоволення клієнтського попиту на ліквідні кошти, менша частина — для досягнення бажаної прибутковості банку.
Метод управління фондами. Управління ліквідністю можна здійснювати порівнянням ступеня ліквідності активів і сталості пасивів. Зазначений метод полягає у зіставленні загальної потреби в ліквідності і всіх наявних у банку джерел її покриття. Для цього застосовуються показники ліквідності балансу. Суть даного методу полягає в тому, що всі банківські кошти, отримані з різних джерел, розглядаються як єдиний пул коштів, що маються в банку. Завдання полягає в тому, щоб створити первинні і вторинні резерви для забезпечення ліквідності. Первинні резерви складаються з абсолютно ліквідних активів — каси і залишків на кореспондентських рахунках, тобто тих коштів, що можуть бути негайно використані для виплати внесків, що вилучаються, чи задоволення заявок на кредити.
До складу вторинних резервів входять високоліквідні активи, які можна швидко реалізувати і які мають велику оборотність. За необхідності вони можуть бути використані для збільшення резервів. До них можна віднести короткострокові державні цінні папери, міжбанківські кредити, видані на незначні терміни, і певною мірою високоліквідні позики з невеликими термінами погашення. Величина резервів залежить від діапазону коливань обсягів зобов’язань банку і попиту на кредит — чим вони вищі, тим більші за величиною вимагаються активи. В умовах, коли позиченій валютній позиції забезпечується прибуток протягом тривалого періоду, додаткові резерви високоліквідних видів іноземної валюти можуть розглядатися як вторинні резерви.
Третій етап розміщення коштів за методом загального фонду — формування портфеля кредитів. Надання кредитів приносить найбільший прибуток банку, але одночасно є й найбільш ризикованим видом банківської діяльності.
І нарешті в останню групу активів входять активи з відносно тривалими термінами погашення. Призначення інвестицій — приносити банку певний постійний прибуток і в міру наближення терміну погашення боргових зобов’язань — виступати як доповнення резерву другої черги.
Вимірювання ліквідності полягає у відстеженні динаміки зміни обсягу потреби в ліквідності і джерел її задоволення. У зв’язку з цим існує необхідність підготовки прогнозу потреби в ліквідності, що містить у собі, з одного боку, оцінну потребу в ліквідності на найближчі тижні чи місяці, а з іншого боку — джерела її покриття за ті ж періоди часу.
План ліквідності. Комітет з управління пасивами й активами повинен організувати розробку формального плану ліквідності. Необхідно підготувати два плани ліквідності: один — для підтримки операційної ліквідності, а інший — на випадок виникнення кризи ліквідності, причому пріоритет повинна мати робота з розробки другого плану. У дані плани ліквідності варто включити:
- оцінку вартості підтримки ліквідності, як у плані активної, так і пасивної частини банківського балансу;
- реалістичний графік конвертації в кошти активів, що враховує реальні терміни надходження в обіг грошей від нових вкладників та інших кредиторів, ключові коефіцієнти ліквідності і їх нормативних значень (мова йде про внутрішньобанківські нормативи, розроблені самим банком).
Ліквідність, придбана на ринку. Як альтернативу ліквідності, що нагромаджується в балансі, банк може спробувати створити ліквідність, використовуючи свої пасиви. Ідея полягає в тому, щоб здобувати кошти для їх рентабельного використання, особливо для задоволення попиту на кредити. Стиль управління, що виявляється у виборі між ризиком і прибутком, буде визначати агресивність управління пасивами й обсяг нагромадження ліквідності.
Суть управління пасивами:
- Мінімізація відсоткових витрат.
- Визнання важливості відносин з клієнтами.
- Відхід від регулярних обмежень.
Метод конверсії фондів. Різні джерела залучення коштів відрізняються характеристикою коштів, оборотністю, резервними вимогами.
Суть методу полягає в тому, що кошти, мобілізовані з різних джерел, використовуються по-різному. Кошти погоджуються за джерелами й напрямами використання.
Пріоритетність розподілу окремих видів ресурсів визначається з обліком таких принципів.
- Власний капітал є основою формування довгострокових вкладень.
- Стабільні ресурси використовуються, в першу чергу, для покриття низьколіквідних активів і формування вторинних резервів.
- Летючі ресурси розподіляються насамперед за ліквідними активами.
При застосуванні методу конверсії фондів необхідно:
- розподілити всі кошти за джерелами формування залежно від обороту за рахунками і резервними вимогами;
- розподілити кошти з кожного джерела на фінансування відповідних активів.
Таким чином, дилема «ризик — прибутковість» зважується окремо для кожного джерела коштів.[2]
Метод управління резервною позицією. Метод полягає в такому: визначити резервну позицію не формуючи заздалегідь резерви, а лише прогнозуючи кількість фондів, які можна купити на грошовому ринку і тим самим профінансувати можливий витік грошових коштів. У першу чергу мова йде про придбання коштів на міжбанківському ринку.
Переваги цього методу очевидні:
- скорочується частка низькоприбуткових і неприбуткових активів;
- у разі вилучення депозитів валюта балансу банку не зменшується взагалі або зменшується в меншу сторону, тому що вторинні резерви не ліквідуються, а напроти, банк залучає додаткові кошти.
Але при використанні даного методу ризик ліквідності заміщається іншими видами ризику:
- ризиком зміни відсоткових ставок;
- ризиком приступності фондів (який визначається ємністю міжбанківського ринку).
Метод управління кредитною позицією. Метод полягає у визначенні особливої кредитної позиції — того обсягу коштів, що банк одержить за короткостроковий період, якщо не буде відновляти короткострокові кредити. При цьому підході до управління ліквідністю також присутній фактор ризику приступності фондів, і його актуальність буде зростати в міру розвитку ринку.
Метод активного управління портфелем (сек’юритизація). При сек’юритизації активів (обертанні банківських активів у цінні папери) розміщення кредитних ресурсів здійснюється не тільки за допомогою висновку кредитної угоди, а й шляхом використання векселів облігацій. Сек’юритизація в широкому розумінні означає не тільки перетворення кредитів у цінні папери, а й будь-яке переведення у таку форму, коли їх можна реалізувати третім особам на ринку.
Розподіл ресурсів за активними операціями за принципом узгодження термінів. В якості основного методу управління активами й пасивами використовується розподіл ресурсів з активних операцій за принципом узгодження ступеня ліквідності перших та вимогливості других.
Розподіл ресурсів з активних операцій за термінами і визначення маржі за видами активно-пасивних операцій визначаються в розрізі основних валют, з якими працює банк. Основними етапами розподілу ресурсів з активних операцій відповідно до термінів погашення і визначення маржі за видами активно-пасивних операцій є:
- Визначення стабільної і летючої частини ресурсів до запитання і кредиторської заборгованості.
- Визначення пріоритетів у розподілі ресурсів з активних операцій відповідно до термінів погашення.
- Визначення черги розміщення ресурсів з активних операцій.
- Розрахунок середньозваженої вартості ресурсів, використаних для окремих термінів погашення.
- Визначення розміру відсоткової маржі за кожним терміном погашення.
- Підготовка вихідних форм, одержаних на основі розподілу ресурсів за активними операціями.
Управління ризиком ліквідності з використанням GAP. GAP — розрив між балансовою вартістю активів і балансовою вартістю пасивів. Критерієм для класифікації конкретної вимоги чи зобов’язання на даному тимчасовому інтервалі служать:
- термін погашення;
- фінансові інструменти, що не мають визначеної дати погашення, можуть бути класифіковані на основі статистичних даних (стабільна і летюча частини, оборотність, очікуваний термін погашення).
Для розрахунку розриву за активами і пасивами банку і реструктуризації статей балансу з метою управління ризиком ліквідності використовується такий механізм:
- Всі активи і пасиви банку розбиваються за термінами.
- Розраховується комплект відкритих довгих і коротких позицій.
- Визначається розрив (gap) (позитивний — вимоги більші за зобов’язання, негативний — зобов’язання більші за вимоги).
- Розраховується накопичувальний gap — стан кореспондентського рахунка за термінами.
[1] Банківські операції: Підручник /А. М. Мороз, М.І. Савлук, М. Ф. Пуховкіна та ін.; За ред. А. М. Мороза. -К.: КНЕУ, 2000. — C. 121.
[2] Тиркало Р. І. Банківська справа. – Тернопіль: Карт-бланш, 2001. – 314с.