Сутність та джерела формування кредитних ресурсів банківських установ | ПроБанк

Сутність та джерела формування кредитних ресурсів банківських установ

На сьогодні не існує однозначного визначення поняття «ресурси банку». Чимало вчених у своїх дослідженнях дотримуються традиційної точки зору на ці питання, трактуючи поняття ресурсів банку, як власних коштів банку, а поняття капіталу банку, як сукупність коштів, що перебувають у розпорядженні банку, тобто власні, залучені та позичені.

Отже, ресурси комерційного банку – це сукупність коштів, які перебувають у розпорядженні банку і використовуються з метою забезпечення його діяльності та отримання прибутку.

Ресурси комерційного банку включають в себе: капітал комерційного банку (власні кошти банку), залучені кошти та позичені кошти.




Власні ресурси комерційних банків формуються за рахунок статутного капіталу банку, а також фондів, які створюються банками для забезпечення фінансової стійкості, комерційної та господарської діяльності, а також прибутку поточного і минулого років.

Враховуючи структуру та джерела сформованих власних ресурсів банку можна виділити низку макроекономічних умов, що впливають на процес збільшення власних ресурсів. Отже, поповнення власної капітальної бази банків залежить від таких загальноекономічних чинників, як доходи населення та його довіра до банківської системи; законодавче поле діяльності банків, прибутковість діяльності народного господарства країни, що в свою чергу вплине на прибуток банків та ін. [56].

Другою складовою ресурсів банків є залучені кошти. Необхідно відмітити, що більша частина ресурсів комерційного банку формується за рахунок залучених та позичених коштів, а не власних.

Формування залучених банківських ресурсів через проведення депозитних операцій є однією з найважливіших основ організації діяльності комерційних банків. Це пояснюється тим, що залученим ресурсам належить основна роль у покритті потреб банку в коштах для здійснення активних операцій.

Можливості комерційних банків у залученні коштів регулюються Національним банком України. Банки залучають вільні грошові кошти юридичних та фізичних осіб шляхом виконання депозитних операцій, з допомогою яких використовують різні види банківських рахунків [63].

Вже на першому етапі формування комерційних банків України саме вміння працювати з юридичними і фізичними особами, які розміщують свої кошти на депозити, перетворилося в один з показників надійності, стабільності банку.

У банківській практиці традиційно пріоритетна роль серед джерел формування залученого капіталу належить депозитам.

Сучасна банківська практика характеризується великою різновидністю депозитів і депозитних рахунків [56].

Однак комерційним банкам доцільно було б розвивати додаткові послуги з ведення депозитів до запитання, оскільки це може позитивно вплинути на стан залученого банківського капіталу в цілому, сприяти досягненню стабільності ресурсної бази, що відповідно позитивно відобразиться на дохідності його активів і сприятиме зниженню ризику.

У сучасних умовах для комерційних банків України особливо актуальним є залучення коштів клієнтів на строкові депозити, що є значно стабільнішою складовою частиною залученого капіталу ніж вклади до запитання. Важливим моментом на шляху до реалізації вказаного завдання може стати використання досвіду зарубіжних країн, їхніх банків щодо випуску депозитних сертифікатів.

Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат може бути достроково переданий власником іншій особі з одержанням деякого прибутку за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строкового вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку – втрату частини ресурсів [72].

Значного поширення в банківський практиці набув депозит, що відкривається клієнтові при оформленні ним поточного рахунку. За своїм характером цей депозит можна віднести до умовного, оскільки вилучення коштів з нього можливе лише у разі закриття клієнтом поточного рахунку. Він вважається безстроковим, що дає змогу банку використовувати його як довгостроковий кредитний ресурс.

Комерційні банки використовують і такий метод залучення внесків, як встановлення залежності між кредитуванням клієнта і накопиченням коштів на його депозитному рахунку.

Депозитні операції відіграють значну роль у діяльності банку, так як депозитні операції є головним джерелом проведення активних і, перш за все, це є вид пасивної операції. Від характеру депозитів залежать види кредитних операцій, відповідно, розмір доходу банку; правильна організація депозитних операцій забезпечує ліквідність комерційних банків; депозитні операції сприяють прискоренню безготівкових розрахунків; ресурси, сформовані за рахунок депозитних операцій, значно дешевші міжбанківських кредитів.

У сучасних умовах формування залучених банківських ресурсів може здійснюватися двома основними способами: шляхом проведення депозитних операцій та отримання позик на грошовому ринку [69].

Комерційні банки можуть залучати кошти юридичних та фізичних осіб за допомогою банківських векселів. Банківській вексель має депозитну природу і саме цим схожий на депозитний сертифікат.

Ще одним джерелом поповнення ресурсів комерційного банку є міжбанківське кредитування. Міжбанківські кредити мають як правило короткостроковий характер. Загальний розмір отримання комерційним банком міжбанківських ресурсів обмежується розміром власних ресурсів банку.

Комерційні баки можуть позичати кошти у Національного банку України шляхом одержання кредитів через закриті кредитні аукціони; ломбардне кредитування або кредитування під забезпечення державних цінних паперів; шляхом рефінансування у формі переобліку векселів та перезастави векселів.

Отже, за джерелами формування ресурси поділяються на власні, позичені та залучені. Основним джерелом залучених ресурсів є депозитні операції та послуги банків. Правильна та ефективна організація залучення ресурсів необхідна для забезпечення нормальної банківської діяльності. Ці обставини зумовлюють необхідність подальшого вивчення теоретичних поглядів щодо формування ресурсів комерційних банків, а також вдосконалення ресурсної політики банків з метою розвитку вітчизняної банківської системи та наближенням її до світового рівня.

Щодо кредитування, то банківський кредит виступає однією з провідних форм кредитування як суб’єктів господарювання, так і населення. Банківське кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених кредитною політикою банку. Ці параметри знаходять своє відображення в бізнес-плані банку і включають [58]:

  • пріоритетні напрямки кредитування;
  • обсяги кредитів;
  • структуру кредитного портфеля;
  • граничний розмір кредитів на одного позичальника;
  • методику оцінки фінансового стану тощо.

Основна робота з організації кредитного процесу в банку може бути подана у вигляді таких етапів:

  • формування портфеля кредитних заявок;
  • проведення переговорів із потенційним клієнтом;
  • прийняття рішення про доцільність надання кредиту та його форму;
  • оформлення кредитної справи;
  • робота з клієнтом після отримання ним позики;
  • повернення кредиту з процентами і закриття кредитної справи.

До першого етапу входять збір інформації про попит на кредити, її аналіз та попередній відбір заявок. У заяві на одержання кредиту зазначається: цільове призначення кредиту його сума. строк користування, включаючи конкретні строки погашення кредиту, запропоноване забезпечення, а також характеристики Проекту (заходу), що кредитується та його економічної ефективності.

На другому етапі позичальник і банк ведуть переговори на предмет можливого укладення кредитної угоди.

Для вирішення питання про надання кредиту позичальником надаються необхідні документи, склад яких залежить від характеру кредитної операції. Для різних груп клієнтів можуть розроблятися різні пакети документів. До складу пакета документів входять [53]:

  • нотаріально завірені копії установчих документів, положень, реєстраційних посвідчень (свідоцтв), дозволів на право здійснення окремих видів підприємницької діяльності, документи, що посвідчують право власності на землю або право тимчасового користування земельною ділянкою, та інші документи, що підтверджують правомірність клієнта в одержанні кредиту;
  • техніко-економічне обґрунтування кредитованого заходу, що характеризує рівень його ефективності, рентабельності та окупності з розрахунками очікуваних надходжень від реалізації продукції (проведення робіт, надання послуг), за рахунок яких передбачається погасити майбутній кредит;
  • річний звіт, баланс позичальника на дві останні звітні дати з періодичними статистичними звітами та звітами про фінансові результати, декларації про доходи, інша звітність і матеріали для визначення кредитоспроможності позичальника, забезпеченості повернення кредитів, а при необхідності — висновки аудиторських організацій для підтвердження його фінансового стану;
  • копії контрактів на підтвердження кредитної операції або договір про наміри, включаючи договори оренди приміщень, обладнання, а також інші документи, які супроводжують здійснення кредитного заходу;
  • виписки із рахунків позичальника, у разі якщо його поточний рахунок відкрито в іншому банку;
  • перелік майна (майнових прав), що пропонується в заставу, оригінали і належним чином завірені копії документів, що підтверджують право власності заставника на це майно (майнові права).

Позичальник подає банку копію картки зі зразками підписів осіб, яким відповідно до чинного законодавства чи установчих документів підприємства надано право розпоряджатися рахунками в банку та підпису на платіжних та інших розрахункових документах, довідку податкової адміністрації про постановку на облік, довідку банку про залишки коштів на рахунках і наявності заборгованості за позичками.

У разі необхідності банк може вимагати пред’явити інші документи і відомості, що підтверджують забезпеченість повернення кредиту та надійність фінансового стану позичальника.

Для позичальників, які мають постійні кредитні відносини з банком і хорошу репутацію, перелік документів може бути скорочений.

До укладення кредитного договору, на третьому етапі банк повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника.

Схему оцінки кредитоспроможності та прийняття рішення про доцільність надання кредиту показано на Рис. 1.3.

Рис. 1.3. Схема прийняття рішення про доцільність надання кредиту [52]

Кредитоспроможність являє собою оцінку банком позичальника з погляду можливості і доцільності надання йому кредиту і визначає імовірність своєчасного повернення позичок і виплати відсотків по ним у майбутньому.

Аналіз кредитоспроможності має своєю метою дати якісну оцінку позичальника, що визначається банком до вирішення питання про можливість і умови кредитування, передбачати здатність і готовність клієнта повернути узяті їм у борг засоби у відповідності в умовами кредитного договору, а також оцінити обґрунтованість і доцільність кредитних вкладень і подальших відношень в області кредитування між банком і позичальником.

Завдання аналізу:

  • виявити фінансовий стан клієнта;
  • попередити втрати кредитних ресурсів унаслідок не ефективної господарської діяльності позичальника;
  • стимулювати діяльність підприємства в напрямку підвищення її ефективності;
  • підвищити ефективність кредитування;
  • оцінити рівень ризику кредитування для банку. Оцінка кредитоспроможності клієнтів банка ведеться по наступних напрямках:
  • а) загальне уявлення про клієнта;
  • б) аналіз фінансового стану клієнта;
  • в) аналіз ефективності угоди, що кредитується.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються банком на основі специфіки його кредитної діяльності.

З необхідністю оцінки кредитоспроможності позичальників стикається будь-який банк, який надає кредити. Кожний потенційний позичальник, який прагне одержати кредит, повинен пройти цю процедуру. Від результату її проведення залежить чи одержить він кредит, і якщо одержить, то в якому обсязі [40]. Кожен банк удається до своїх методів оцінки кредитоспроможності позичальників, однак усі ці методи підпорядковані певній системі фінансових показників, які характеризують клієнта: обов’язковість у розрахунках за раніше одержані кредити, поточний фінансовий стан, здатність у разі потреби мобілізувати кошти з різних джерел.

Взагалі кредитоспроможність являє собою спроможність позичальника в повному обсязі та у визначений кредитною угодою термін розрахуватися за своїми борговими зобов’язаннями виключно грошовими коштами, генерованими позичальниками у ході звичайної діяльності [127], [40].

Кожен чинник повинен бути визначений конкретним показником, що досить важливо для банків. Проте додаткові складності у визначенні кредитоспроможності виникають у зв’язку з існуванням таких чинників, які виміряти і оцінити у цифрах не можливо. Це стосується, у першу чергу морального обличчя і репутації позичальника. Відповідні висновки щодо цієї оцінки не можуть бути беззаперечними [78].

Отже, отримати єдину оцінку кредитоспроможності позичальника завдяки узагальненням цифрових і нецифрових даних не можна. Для обґрунтованої оцінки кредитоспроможності, крім інформації у цифрових величинах, потрібна оцінка кваліфікованих аналітиків. Кредитоспроможність характеризує рівень фінансово-господарського становища клієнта, на основі якого банківський працівник робить висновок про його фінансову стійкість, можливу ефективність використання одержаних коштів, здатність і готовність повернути їх у відповідності з умовами угоди.

Як відзначає О.Я Стойко, комерційні банки України, здійснюючи оцінку кредитоспроможності, керуються власними положеннями, що розробляються кожним банком, а також повинні враховувати нормативні вимоги НБУ [35].

Основні вимоги до кредитоспроможності позичальника визначені «Положенням про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків», затвердженим постановою Правління НБУ від 25.01.2012 р. № 23 [1].

З метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, захисту інтересів кредиторів і вкладників банків Національним банком України встановлюється порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків.

Для формування резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банки повинні на основі проведеного фінансового аналізу класифікувати позичальників за класами ризику.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються кожним банком самостійно його внутрішніми положеннями щодо проведення активних операцій (кредитних) та методикою проведення оцінки фінансового стану позичальника (контрагента банку) з урахуванням вимог цього Положення, у яких мають бути визначені ґрунтовні, технічно виважені критерії економічної оцінки фінансової діяльності позичальників (контрагентів банку) на підставі аналізу їх балансів і звітів про фінансові результати в динаміці тощо. Методика проведення оцінки фінансового стану позичальника (контрагента банку), яка розроблена банком, є невід’ємним додатком до внутрішньобанківського положення банку про кредитування.

Оцінку фінансового стану позичальника (контрагента банку) з урахуванням поточного стану обслуговування позичальником (контрагентом банку) кредитної заборгованості банк здійснює в кожному випадку укладання договору про здійснення кредитної операції, а надалі — не рідше ніж один раз на три місяці, а для банків — не рідше ніж один раз на місяць.

Зазначені в цьому Положенні вимоги щодо оцінки фінансового стану позичальника є мінімально необхідними. Банки мають право самостійно встановлювати додаткові критерії оцінки фінансового стану позичальника, що підвищують вимоги до показників з метою адекватної оцінки кредитних ризиків та належного контролю за ними.

Банки самостійно встановлюють нормативні значення та відповідні бали для кожного показника залежно від його вагомості (значимості) серед інших показників, що можуть свідчити про найбільшу ймовірність виконання позичальником (контрагентом банку) зобов’язань за кредитними операціями. Вагомість кожного показника визначається індивідуально для кожної групи позичальників (контрагентів банку) залежно від кредитної політики банку, особливостей клієнта (галузь економіки, сезонність виробництва, обіговість коштів тощо), ліквідності балансу, становища на ринку тощо [100].

Клас позичальника (контрагента банку) за результатами оцінки його фінансового стану визначається на підставі основних показників та коригується з урахуванням додаткових (суб’єктивних) показників.

Для здійснення оцінки фінансового стану позичальника — юридичної особи банк має враховувати такі основні показники його діяльності:

  • платоспроможність (коефіцієнти миттєвої, поточної та загальної ліквідності);
  • фінансова стійкість (коефіцієнти маневреності власних коштів, співвідношення залучених і власних коштів);
  • обсяг реалізації;
  • обороти за рахунками (співвідношення надходжень на рахунки позичальника і суми кредиту, наявність рахунків в інших банках; наявність картотеки неплатежів — у динаміці);
  • склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості (за останній звітний та поточний роки);
  • собівартість продукції (у динаміці);
  • прибутки та збитки (у динаміці);
  • рентабельність (у динаміці);
  • кредитна історія (погашення кредитної заборгованості в минулому, наявність діючих кредитів).

Згідно Постанови НБУ «Про затвердження Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» № 23 від 25.01.2012 банки повинні визначати значення показників платоспроможності позичальника та його фінансової стійкості з урахуванням статистичних даних галузі господарства, у якій він працює, і даних про результати його діяльності [1].

Оцінка фінансового стану позичальника-банку здійснюється не рідше ніж один раз на місяць з використанням методів, що використовуються у вітчизняній та світовій банківській практиці, у тому числі з урахуванням:

  • інформації позичальника-банку про дотримання економічних нормативів і нормативу обов’язкового резервування коштів;
  • аналізу якості активів і пасивів;
  • аналізу прибутків і збитків;
  • інформації про виконання банком зобов’язань у минулому;
  • інформації про надані та одержані міжбанківські кредити;
  • щорічного аудиторського висновку.

Класифікація позичальників — юридичних осіб (у тому числі банків) здійснюється за результатами оцінки їх фінансового стану:

Клас «А» — фінансова діяльність добра, що свідчить про можливість своєчасного виконання зобов’язань за кредитними операціями, зокрема погашення основної суми боргу та відсотків за ним відповідно до умов кредитної угоди; економічні показники в межах установлених значень (відповідно до методики оцінки фінансового стану позичальника, затвердженої внутрішніми документами банку); вище керівництво позичальника має відмінну ділову репутацію; кредитна історія позичальника — бездоганна; крім того, позичальники-банки (резиденти) і банки-нерезиденти, що зареєстровані в країнах — членах СНД, дотримуються економічних нормативів. Одночасно можна зробити висновок, що фінансова діяльність і надалі проводитиметься на високому рівні. До цього класу можуть належати інші позичальники-банки (нерезиденти), що мають кредитний рейтинг не нижче ніж показник А, підтверджений у бюлетені однієї з провідних світових рейтингових компаній (Fitch IBCA, Standard & Poor`s, Moody`s тощо).

Клас «Б» — фінансова діяльність позичальника цієї категорії близька за характеристиками до класу «А», але ймовірність підтримування її на цьому рівні протягом тривалого часу є низькою. Позичальники/контрагенти банку, які належать до цього класу, потребують більшої уваги через потенційні недоліки, що ставлять під загрозу достатність надходжень коштів для обслуговування боргу та стабільність одержання позитивного фінансового результату їх діяльності; крім того, позичальники-банки (резиденти) і банки-нерезиденти, що зареєстровані в країнах — членах СНД, дотримуються економічних нормативів. Аналіз коефіцієнтів фінансового стану позичальника може свідчити про негативні тенденції в діяльності позичальника. Недоліки в діяльності позичальників, які належать до класу «Б», мають бути лише потенційними. За наявності реальних недоліків клас позичальника потрібно знизити. До цього класу можуть належати інші позичальники-банки (нерезиденти), що мають кредитний рейтинг не нижче ніж «інвестиційний клас», що підтверджений у бюлетені однієї з провідних світових рейтингових компаній (Fitch IBCA, Standard & Poor`s, Moody`s тощо).

Клас «В» — фінансова діяльність задовільна і потребує більш детального контролю, крім того, позичальники — банки (резиденти) і банки країн — членів СНД дотримуються економічних нормативів. Надходження коштів і платоспроможність позичальника свідчать про ймовірність несвоєчасного погашення кредитної заборгованості в повній сумі та в строки, передбачені договором, якщо недоліки не будуть усунені. Одночасно спостерігається можливість виправлення ситуації і покращення фінансового стану позичальника. Забезпечення кредитної операції має бути ліквідним і не викликати сумнівів щодо оцінки його вартості, правильності оформлення угод про забезпечення тощо. До цього класу можуть належати позичальники-банки (нерезиденти), що мають кредитний рейтинг не нижче ніж показник В, підтверджений у бюлетені однієї з провідних світових рейтингових компаній (Fitch IBCA, Standard & Poor`s, Moody`s тощо).

Клас «Г» — фінансова діяльність незадовільна (економічні показники не відповідають установленим значенням) і спостерігається її нестабільність протягом року; є високий ризик значних збитків; ймовірність повного погашення кредитної заборгованості та відсотків/комісій за нею є низькою; проблеми можуть стосуватися стану забезпечення за кредитом, потрібної документації щодо забезпечення, яка свідчить про наявність (схоронність) і його ліквідність тощо. Якщо під час проведення наступної класифікації немає безсумнівних підтверджень поліпшити протягом одного місяця фінансовий стан позичальника банку або рівень забезпечення за кредитною операцією, то його потрібно класифікувати на клас нижче (клас «Д»). До цього класу належить позичальник/контрагент банку, проти якого порушено справу про банкрутство.

Клас «Д» — фінансова діяльність незадовільна і є збитковою; показники не відповідають установленим значенням, кредитна операція не забезпечена ліквідною заставою (або безумовною гарантією), ймовірності виконання зобов’язань позичальником/контрагентом банку практично немає. До цього класу належить позичальник/контрагент банку, що визнаний банкрутом в установленому чинним законодавством порядку.

За результатами оцінки фінансового стану позичальник зараховується до відповідного класу. Позичальник/контрагент банку, проти якого порушено справу про банкрутство, а також банки, в яких відкликано банківську ліцензію, не можуть бути віднесені до класу, вище ніж клас «Г».

Для оцінки фінансового стану позичальника — фізичної особи банки встановлюють показники та їх оптимальні значення залежно від виду кредиту (на придбання або будівництво житла, придбання транспортних засобів, товарів тривалого використання, на інші потреби), його обсягу й строку, виду забезпечення (застави) за кредитом. Клас позичальника за операціями з фінансового лізингу визначається без урахування критерію класифікації кредитної операції «рівень забезпечення кредитної операції».

Оцінка фінансового стану позичальника має враховувати кількісні та якісні показники (фактори), що можуть у тій чи іншій мірі вплинути на виконання позичальником зобов’язань за кредитом, з визначенням рівня їх ймовірного впливу на дотримання умов кредитної угоди шляхом установлення оптимальних значень та відповідних балів для кожного з показників (факторів) та здійснюється з урахуванням виду і строку кредиту, що надається.

У разі визначення кредитоспроможності позичальника — фізичної особи мають ураховуватися як кількісні показники (економічна кредитоспроможність), так і якісні характеристики (особиста кредитоспроможність) позичальника, що підтверджуються достовірними документами, виданими третьою особою (довідка з місця роботи, довідка про доходи, виписка (довідка) банку з рахунку про рух коштів, а також (за наявності) кредитна історія позичальника, підтверджена кредитними звітами бюро кредитних історій).

До якісних характеристик позичальника зокрема належать:

  • загальний матеріальний стан клієнта (наявність майна та копій відповідних підтвердних документів на його право власності, які засвідчуються в установленому порядку);
  • соціальна стабільність клієнта (тобто наявність постійної роботи, ділова репутація, сімейний стан тощо);
  • вік клієнта;
  • кредитна історія (інтенсивність користування банківськими кредитами/гарантіями в минулому та своєчасність їх погашення й сплати відсотків/комісій за ними), у тому числі отримана від бюро кредитних історій.
  • До основних кількісних показників оцінки фінансового стану позичальника фізичної особи зокрема належать:
  • сукупний чистий дохід (щомісячні очікувані сукупні доходи, зменшені на сукупні витрати та зобов’язання);
  • накопичення на рахунках в банку (інформація надається за бажанням позичальника);
  • коефіцієнти, що характеризують поточну платоспроможність позичальника і його фінансові можливості виконати зобов’язання за кредитною угодою (зокрема, співвідношення сукупних доходів і витрат/зобов’язань позичальника, сукупного чистого доходу за місяць і щомісячного внеску за кредитом та відсотками/комісіями за ним);
  • забезпечення кредиту (застава рухомого й нерухомого майна, наявність його страхування, передавання права власності на об’єкт кредитування (житло, автотранспорт тощо)) та його ліквідність.

Банк для розрахунку основних кількісних показників оцінки фінансового стану позичальника — фізичної особи враховує доходи, факт отримування яких протягом дії кредитного договору підтверджується достовірними документами, виданими третьою особою (довідка з місця роботи, довідка про доходи, виписка (довідка) банку з рахунку про рух коштів).

Під час визначення кредитоспроможності й оцінки фінансового стану позичальників — фізичних осіб, які отримують кредит як підприємці, мають ураховуватися також відповідні показники, що встановлюються для юридичних осіб, у тому числі такі якісні та кількісні показники:

  • менеджмент (рівень менеджменту, ділова репутація та зв’язки в діловому оточенні, готовність та спроможність клієнта нести особисту відповідальність за виконання кредитних зобов’язань тощо);
  • фактори ринку (вид галузі, оцінка привабливості товарів/послуг, що виготовляються/надаються клієнтом; ринок таких товарів/послуг, рівень конкуренції у сфері діяльності клієнта, тривалість діяльності на конкретному ринку тощо);
  • прогноз руху грошових потоків (співвідношення власного капіталу та розміру кредиту, співвідношення грошових оборотів за місяць та суми кредиту тощо).

Класифікація позичальників — фізичних осіб за результатами визначення їх кредитоспроможності (фінансового стану) здійснюється з урахуванням рівня забезпечення за кредитними операціями:

Клас «А» — сукупний чистий дохід позичальника значно перевищує внески на погашення кредиту і відсотків/комісій за ним, високою є ймовірність збереження такого співвідношення протягом дії кредитної угоди; обсяг, якість і ліквідність забезпечення за кредитами, що видаються на строк більше одного року, достатні або позичальник має високу особисту кредитоспроможність (що підтверджується документально) і заслуговує на безперечну довіру; немає жодних свідчень про можливість затримки з поверненням кредиту і відсотків/комісій за ним відповідно до умов кредитної угоди.

Клас «Б» — основні характеристики аналогічні або близькі до класу «А», однак імовірність їх підтримування на такому самому рівні є низькою або наявна тенденція (або інформація) щодо можливості їх зниження. Обсяг, якість і ліквідність забезпечення за кредитами, що видаються на строк більше одного року, достатні для погашення в повному обсязі кредиту і відсотків/комісій за ним.

Клас «В» — сукупні обсяги доходів і витрат позичальника свідчать про досягнення граничної межі в забезпеченні погашення боргу, зміну місця роботи (з погіршенням умов), зростання обсягу зобов’язань позичальника, що свідчить про підвищення ймовірності несвоєчасного та/або в неповній сумі погашення кредиту і відсотків/комісій за ним.

Клас «Г» — фінансовий стан позичальника нестабільний. Наявна тенденція і періодично виникають проблеми із своєчасною сплатою боргу за кредитами та відсотками/комісіями за ним через нестабільність доходів позичальника або зростання витрат та/або зобов’язань. Сукупний чистий дохід позичальника в окремі періоди не забезпечує сплату боргу за кредитом та відсотків/комісій за ним. Є проблеми щодо забезпечення за кредитом (низький рівень його ліквідності або його обсяг недостатній тощо).

Клас «Д» — фінансовий стан позичальника незадовільний. Доходи не забезпечують сплату боргу за кредитом та відсотків/комісій за ним. Кредит не забезпечений ліквідною заставою. Практично немає змоги сплатити борг за кредитом та відсотки/комісії за ним, у тому числі за рахунок забезпечення кредиту.

Якщо немає достовірної фінансової звітності, що підтверджує оцінку фінансового стану позичальника — юридичної особи, або відповідних документів та інформації щодо оцінки фінансового стану фізичної особи, а також належним чином оформлених документів, на підставі яких здійснювалася кредитна операція, то такі позичальники мають класифікуватися не вище класу «Г».

Банк зобов’язаний класифікувати не вище класу «Д» позичальників — фізичних і юридичних осіб, у кредитних договорах з якими немає письмової згоди на збір, зберігання, використання та поширення через бюро кредитних історій інформації про позичальника.

Таким чином, із розвитком ринкових відносин виникла необхідність принципово нового підходу банків до визначення платоспроможності і кредитоспроможності підприємств. Водночас зазначимо, що банківські заклади застосовують безліч різноманітних методик оцінки з певною системою коефіцієнтів.

Рішення про надання кредитів позичальникам, незалежно від запрошуваного розміру кредиту, приймається колегіальне (Правлінням банку. Кредитним комітетом, і т. ін.) більшістю голосів і оформляється протоколом.

На підставі висновків служб банку (юридичної, служби безпеки, та ін.) кредитний комітет приймає відповідне рішення, яким дає свою згоду на надання кредиту. Цим завершується третій етап процедури отримання кредиту.

Відповідно до Положення «Про кредитування», кредитні договори укладаються тільки в письмовій формі. Основні вимоги до кредитних договорів:

  • кредитний договір між банком і позичальником укладається тільки в письмовій формі, в іншому випадку він буде вважатись недійсним. Внесення змін до кредитного договору в односторонньому порядку без згоди обох сторін не допускається;
  • внесення змін та доповнень до кредитного договору оформлюється додатковою угодою;
  • право підпису кредитного договору належить керівним особам банку та позичальника, або уповноваженим на це особам. Підписи уповноважених осіб банку та позичальника скріплюються печатками. Якщо кредитний Договір складено на кількох аркушах, то на кожному аркуші проставляються підписи керівників банку та позичальника .

Після укладення кредитного договору наступним етапом процедури отримання кредиту є надання кредиту позичальникові. Видача кредиту проводиться в порядку, передбаченому в кредитному договорі. У банківській практиці відомо два основних методи кредитування:

  • одноразова видача кредиту на конкретний термін, коли питання про надання позички щоразу вирішують індивідуально, з обов’язковим оформленням пакету документів, необхідних для одержання позички;
  • видача кредиту в міру виникнення потреби в ньому протягом заздалегідь обумовленого періоду. При цьому документи необхідні для видачі позики, оформлюють тільки один раз на початку кредитної угоди між банком і позичальником. Такі позички видають у межах заздалегідь установленого банком ліміту кредитування, який вичерпується в міру того, як позичальник використовує позичку.

Забезпечення кредиту є одним з основних принципів кредитного механізму. Під формою забезпечення повернення кредиту слід розуміти конкретне джерело погашення наявного боргу, юридичне оформлення права кредитора на його використання. Кредити, що надаються банком, в основному забезпечуються заставою. Предметом застави згідно Закону України «Про заставу» можуть бути [2]:

  • іпотека (земля, нерухоме майно);
  • товари в обороті або у переробці (сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція);
  • заклад (рухоме майно, яке може передаватись у володіння банку):
  • майнові права (право вимоги, яке належить позичальнику);
  • цінні папери (купонні листи на виплату процентів, дивідендів).

Таким чином, право на заставу — це спосіб забезпечення зобов’язань, при якому кредитор (в даному випадку банк) має право у разі неповернення позики клієнтом одержати перевагу щодо її погашення, виходячи з вартості заставного майна перед іншими кредиторами .

При використанні права на заставу між банком, з одного боку, і юридичною або фізичною особою, з другого, укладається договір про заставу.

Договір застави укладається як правило, після укладення кредитного договору. Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитною договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним погашенням та сплатою відсотків по ньому.

Протягом усього строку дії кредитного договору банк підтримує ділові контакти з позичальником, здійснює перевірки стану збереження заставленого майна. Періодичність перевірок визначається банком залежно від строку дії кредитного договору.

У разі відмови позичальника від сплати боргів по позичках банк стягує борги в претензійно-позовному порядку. Претензійно-позовну роботу по стягненню боргів ведуть юристи банку, а якщо юридичної служби немає, тоді цю роботу виконує кредитний підрозділ або інші особи, уповноважені на це наказом по установі банку. Якщо позичальник систематично не забезпечує виконання зобов’язань по сплаті боргу відповідно до кредитного договору, то банк може у передбаченому законодавством порядку звернутися із заявою про порушення справи про банкрутство.

Порядок погашення кредиту визначається кредитним договором. Погашення кредиту може здійснюватись:

  • одноразово (передбачає повернення кредиту в повній сумі в обумовлений кредитним договором строк);
  • в розстрочку (передбачає періодичну сплату платежів відповідно до надходження коштів від реалізації продукції (виконання робіт, надання послуг) та інших доходів.

При надходженні коштів у погашення кредиту, операційний працівник робить відмітку в графіку про дату і суму погашення.

Неухильне і послідовне дотримання даних етапів дасть змогу більш ретельно контролювати кредитний процес та, як наслідок, забезпечити якість кредитного портфеля банку, а, отже, ефективність діяльності банківської установи в цілому [131].

У разі настання терміну погашення прострочених кредитів, операційний працівник переносить суму на відповідний рахунок простроченої заборгованості та негайно повідомляє юридичну службу. Наступного дня після перенесення несплаченої суми на рахунок простроченої заборгованості юрист банку оформляє і направляє позичальнику претензію.

У разі погіршення фінансового стану позичальника, надання недостовірної бухгалтерської та статистичної інформації, ухилення від контролю банку, знецінення заставленого майна або встановлення факту незабезпеченості кредиту банк може наполягати на достроковому стягненні заборгованості по кредиту або її частині, а також суми відсотків за користування кредитом. Позичальник не звільняється від погашення боргу по кредиту, сплати процентів і пені при настанні будь-яких обставин, у тому числі і незалежних від позичальника.

Таким чином, кредитні операції є найважливішим джерелом прибутку банку, проте у зв’язку зі збільшенням в останні роки випадків неповернення кредитів дані операції складають підвищену небезпеку для стійкості та стабільності банку в цілому. Прикладом щодо цього можуть слугувати долі ряду банків України, краху яких сприяла ризикова кредитна політика.

Кредитні відносини між комерційними банками та позичальниками будуються на підставі кредитних договорів (угод). В практичній діяльності банків розрізняється кредитування пряме й опосередковане. При прямому кредитуванні договір на позичку укладається безпосередньо між банком-кредитором і позичальником. Опосередковане кредитування відбувається при купівлі банком фінансових зобов’язань (як правило, векселів) позичальника. Зазвичай, відносини між суб’єктами кредитної угоди мають добровільний характер.

В умовах ринкової економіки об’єктом кредитних відносин за твердженням М.І. Савлука виступають переважно гроші як загальний ресурс, за допомогою якого можна придбати всі інші ресурси – матеріальні, технічні, трудові, природні тощо. Матеріальні блага об’єктом кредиту виступають рідко. Характерною рисою кредиту є сплата процентів за користування ним [9].

Специфічний прояв суті кредиту полягає в виконанні таких функцій, як перерозподільної, емісійної та контрольної.

При визначенні функцій кредиту треба мати на увазі, що при зміні економічної суті в процесі історичного розвитку змінюються і його функції. За допомогою кредиту відбувається перерозподіл вартості на засадах повернення, отже, кредит виконує перерозподільну функцію. Вона властива всім формам та видам кредиту. Перерозподілятися може тільки вартість (як у товарній, так і в грошовій формі), яка в даний момент є вільною. При цьому власник вартості не змінюється, ним залишається кредитор. Позичальник тимчасово користується лише споживчою вартістю наданих у кредит речей чи грошових ресурсів. Вартість може перерозполятися між окремими суб’єктами господарської діяльності, галузями народного господарства, регіонами країни та між різними країнами.

Наступною функцією кредиту є створення грошей для грошового обігу – емісійна функція. Її виконує тільки банківський кредит. Саме методами кредитної експансії (розширення кредиту) та кредитної рестрикції (звуження кредиту) регулюється кількість грошей в обігу. Однак вилучення грошей з обігу за допомогою кредиту досягається значно важче, ніж їх випуск в обіг. Воно повинно супроводжуватися цілим рядом заходів, які дали б можливість зменшити кількість грошей в обігу.

Форма кредиту характеризує зовнішній прояв і організацію кредитних відносин. Зміна його змісту, обумовлена зміною в характері виробничих відносин, призводить до зміни або появи нових форм кредиту.

Комментировать