Загальна характеристика основних методів управління кредитними ресурсами банківських установ | ПроБанк

Загальна характеристика основних методів управління кредитними ресурсами банківських установ

Теоретичні засади кредитних відносин в Україні, форми і види кредитів, принципи та умови банківського кредитування визначаються відповідними нормативними актами:

  • Законом України «Про банки та банківську діяльність» від 02.08.2014 р. № 2121-14;
  • Законом України «Про заставу» від 11.08.2013р. №2654-12
  • Положенням про порядок видачі банкам ліцензій на здійснення банківських операцій: Постанова НБУ № 275 від 17.07.2001 р.
  • Інструкцією НБУ «Про порядок регулювання діяльності банків України», затверджена постановою Правління НБУ від 28.08.2001 р. № 368;
  • Положенням про застосування НБУ заходів впливу до комерційного банку за порушення банківського законодавства: Постанова НБУ від 17.08.2012 р. № 346;
  • Положенням про кредитування, затверджене Правлінням НБУ від 28.09.95р. №246;
  • Положенням про порядок здійснення консорціумного кредитування, затвердженим Правлінням НБУ від 14.03.96р. №351;
  • Положенням про порядок формування і використання резерву на покриття можливих витрат за позиками банків, затвердженим Постановою Правління НБУ від 06.07.2000р. №279.

Так, Законом України «Про банки та банківську діяльність» зазначено, що операції з «розширення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик» (до яких належать кредитні операції), відносяться до виключно банківських операцій, здійснювати які дозволяє лише юридичним особам, що мають банківську ліцензію. Філії та представництва банків виконують кредитні операції на підставі дозволу головного банку та положення про філію.

Крім того, регулювання кредитної діяльності банків здійснюється окремою статтею №49 цього Закону: «Кредитні операції», де зазначено права і обов’язки банку» при виконанні ним операцій кредитування.





Законом України «Про заставу» регулюються відносини застави при проведенні кредитних операцій. Так, предметом застави може бути будь-яке майно, яке у відповідності з законодавством України може бути відчужене заставодавцем, а також цінні папери та майнові права. Відносини застави, як і самого кредитування, оформлюються окремим договором застави – це юридичний документ, який складається окремо від того зобов’язання, яке забезпечується заставою, тобто окремо від кредитного договору [2].

Відносини гарантії та поручительства за кредитними операціями регулюються ст. 175 Цивільного кодексу України. Ці відносини також оформлюють окремим додатковим договором у кредитній справі.

Питання ліцензування банківських операцій регламентує також Положення про порядок видачі банкам ліцензій на здійснення банківських операцій. Цей документ визначає порядок і умови видачі ліцензій на здійснення банківських операцій, а також умови, за якими Національний банк України може відмовити в наданні ліцензій. Для новостворених банків в цій Постанові наводяться умови, дотримання яких надає йому право отримати ліцензію на здійснення банківських операцій та наводиться перелік документів, які подаються комерційними банками до НБУ для отримання ліцензій.

Згідно цього Положення: ліцензування – це порядок видачі комерційним банкам, які з часу реєстрації Національним банком України набули статусу юридичної особи, дозволу на здійснення окремих чи всіх банківських операцій, якщо умови діяльності комерційних банків відповідають чинному законодавству України та нормативним актам НБУ, а також діяльність яких не загрожує інтересам їх клієнтів [15].

Однією з умов отримання ліцензії на здійснення банківських операцій є дотримання економічних нормативів, які наведенні в Інструкції НБУ «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні». Цей документ розроблено на підставі Закону України «Про банки і банківську діяльність», чинних законодавчих актів України та нормативних актів НБУ.

Національний банк України встановлює певні вимоги щодо здійснення комерційними банками кредитних операцій, які відображені в цій інструкції [9].

Так, кожне рішення щодо надання кредитів, незалежно від розміру та терміну запрошуваного кредиту, повинне прийматися колегіально – Правлінням банку, Кредитним комітетом, кредитною комісією тощо. Кредитування позичальників здійснюється банками за умови дотримання відповідних економічних нормативів банківської діяльності. НБУ розроблені і діють економічні нормативи стосовно надання кредитів:

Норматив максимального розміру ризику на одного контрагента:

, (1.1)

де Зс — сукупна заборгованість за позичками, між банківськими кредитами та врахованими векселями одного контрагента та 100% суми позабалансових зобов’язань, виданих стосовно цього контрагента;

К — капітал банку.

Норматив «великих» кредитних ризиків:

, (1.2)

де Ск — сукупний розмір усіх великих кредитів, наданих комерційним банком з урахуванням 100% позабалансових зобов’язань банка.

Норматив максимального розміру кредитів гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру:

, (1.3)

де Ркі — сукупний розмір наданих банком позик, в т.ч. міжбанківських, поручительств і гарантій щодо одного інсайдера комерційного банку

Норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій і поручительств, наданих інсайдером

, (1.4)

де Рк — сукупний розмір наданих банком позик, поручительств та гарантій щодо всіх інсайдерів.

 

Крім того, Національний банк України забороняє комерційним банкам надавати кредити для покриття збитків господарської діяльності позичальників, формування та збільшення статутного фонду банків та інших господарських товариств, придбання цінних паперів будь-яких підприємств.

Безпосередньо кредитні відносини банків з клієнтами-позичальниками повинні ґрунтуватися на Положенні про кредитування №246, яким визначені основні форми і види кредитів, принципи (правила) та умови банківського кредитування. На основі цього Положення №246 комерційні банки самостійно визначаються з власними напрямками та засадами кредитування, що знаходить відображення у Кредитних Меморандумах та Інструкціях, які затверджуються Правлінням кожного банку окремо[8].

Окремі питання, пов’язані з консорціумним кредитуванням, регулюються відповідним Положенням №351 [14].

Консорціумні кредити не є самостійною формою кредиту і базуються на тих же принципах, що й інші види банківських позичок: змінюється лише механізм акумуляції кредитних ресурсів та техніка надання кредиту, які відображені у цьому Положенні.

Так як Законом [1] визначена необхідність управління кредитними ризиками, банки формують резерви під кредитну заборгованість, згідно Положення №279 [17].

На підставі класифікації кредитного портфеля та врахування прийнятого забезпечення банк визначає чистий кредитний ризик за кожною кредитною операцією і зважує його на встановлений коефіцієнт резервування за типами заборгованості:

  • Стандартна–1%
  • Під контролем–5%
  • Субстандартна–20%
  • Сумнівна–50%
  • Безнадійна–100%.

Резерв під кредитні ризики формується в тій валюті, в якій враховується заборгованість, і використовується лише для покриття збитків за непогашеною позичальниками заборгованістю за кредитними операціями за основним боргом, стягнення якої є неможливим.

Останнім часом процес удосконалення кредитних відносин в Україні прискорився. Поштовхом до цього стало прийняття 02.08.2014 року нової редакції Закону «Про банки і банківську діяльність» та підготовка низки важливих законопроектів, зокрема проекту Закону «Про банківський кредит», який нині очікує розгляду у Верховній Раді.

Безпосередньо функціонування кредитного механізму кожного комерційного банку регламентують:

  • Положення «Про кредитування»;
  • Положення про «Кредитний відділ»;
  • Посадові інструкції працівників;
  • Технологічні карти.

В сучасних ринкових умовах один із основних принципів діяльності комерційного банку є функціонування в межах наявних, тобто реальних ресурсів. Тому кожен банк намагається організувати свою діяльність так, щоб залучити якомога більше коштів та трансформувати їх в позики з мінімальним ризиком для себе. Але в наш час між банками існує гостра конкуренція за залучення пасивів, що і стимулює їх на пошук найефективніших сфер розміщення своїх ресурсів. Саме для вирішення цих питань кожен комерційний банк розробляє власну кредитну політику.

На сьогоднішній день серед вітчизняних науковців існує дві основні точки зору щодо поняття кредитної політики. Деякі вчені вважають, що кредитна політика – це система засобів банку в сфері кредитування його клієнтів, які здійснює банк для реалізації своєї загальної стратегії в певний період часу [93]. Але існує інша думка, згідно з якою кредитна політика визначається як стратегія і тактика банку щодо залучення коштів та спрямування їх на кредитування клієнтів банку (позичальників) на основі принципів: поверненості, терміновості, диференційованості, забезпеченості, платності [53].

Такі широкі розуміння кредитної політики не можуть бути корисними з точки зору конкретних заходів, що можуть здійснюватись банком на початку організації кредитного процесу. Відтак більш придатним в цьому відношенні можна вважати вужче трактування кредитної політики.

Кредитна політика – розробка концепції організації грошово-кредитних відносин між комерційним банком та його клієнтами на мікроекономічному рівні шляхом визначення послідовності дій при наданні кредитних послуг. Дане визначення має розкривати зміст усіх процедур кредитування і обов’язки працівників банку пов’язані з цими процедурами [112].

Кредитна політика визначає задачі і пріоритети кредитної діяльності банку, засоби і методи їхньої реалізації, а також принципи і порядок організації кредитного процесу. Кредитна політика створює основу організації кредитної роботи банку відповідно до загальної стратегії його діяльності, будучи необхідною умовою розробки системи документів, що регламентують процес кредитування.

Таким чином, можна зробити висновок, що кредитна політика повинна:

  • являти собою директивні вказівки чи короткі формулювання, а не інструкцію;
  • чітко і недвозначно визначати ціни кредитування;
  • містити кілька правил реалізації конкретних цілей;
  • бути підкріплена документами, що містять стандарти й інструкції, що представляють собою методичне забезпечення її реалізації.

Кредитна політика базується на умінні співробітників банку правильно й обґрунтовано вибрати: сектор економіки, що доцільно кредитувати в даний момент, а також «свого клієнта» виходячи з його кредитоспроможності й інших факторів, що мають першорядне значення для банку при вирішенні питання про можливість надання кредиту. Кредитна політика визначається також тими кредитними продуктами, якими володіє банк сьогодні чи припускає впровадити завтра. Наприклад, стосовно до підприємств це можуть бути короткострокові кредити (на поповнення оборотних коштів) і довгострокові інвестиційні кредити (на розширення, модернізацію, технічне переозброєння виробництва, упровадження науково-технічних інновацій).

Ретельно розроблена кредитна політика, схвалена і цілком підтримувана вищим керівництвом банку, донесена до всіх службовців, залучених у кредитну діяльність, є найважливішим чинником успішного функціонування системи управління кредитним ризиком [23].

Відповідальність за розробку й удосконалювання кредитної політики та вибір її видів лягає на директорів і вище керівництво. Вони ж відповідають за розвиток культури кредитування в банку і забезпечення виконання цілей кредитування. Тому кредитна політика не тільки встановлює основні правила й орієнтири кредитної діяльності, але і сприяє формуванню культури кредитування.

Виходячи з вищезазначеного комерційний банк повинен чітко сформулювати кредитну політику, розробляючи її з урахуванням стратегії банку, його політики в області управління ризиками. Діяльність банку за цих умов буде спрямована в основних напрямках кредитної політики (Рис. 1.4.).

Напрямки кредитної політики, в свою чергу, розбиваються на елементи, головними серед яких є:

складання інструкції щодо кредитування;

оцінка кредитних заявок та укладання кредитної угоди;

ведення кредитних справ і кредитний моніторинг;

кредитне оздоровлення;

аналіз кредитного портфелю;

складання звітів щодо кредитування.

Рис. 1.4. Напрямки політики управління кредитними ресурсами комерційного банку [23]

З Рис. 1.3 видно, що вказані елементи перегукуються з розглянутими вище етапами кредитування. Так, кредитна інструкція являє собою опис послідовних дій (кроків), що закріплюють загальний алгоритм реалізації кредитної процедури. Іншими словами, вона відноситься тільки до одного конкретного напрямку кредитної діяльності, але є в більшій мірі вказівкою на певні практичні дії, ніж детальний опис того, як вони повинні здійснюватися [91].

В основу оцінки кредитної заявки покладено різні критерії, серед яких можна виділити такі, як репутація (відносини позичальника з кредиторами, клієнтами та постачальниками), з’ясування платоспроможності, наявність власного капіталу, поточний стан економіки або галузі та забезпечення (застава, гарантія або страхування). Також в межах даного елементу визначаються джерела ризику і оцінюється кожне з цих джерел та сукупний ризик щодо потенційної кредитної угоди.

Окрім цього аналізується вплив, який справляє потенційна кредитна угода на вже сформований кредитний портфель банку. На основі проведеного аналізу визначається ставка відсотку за кредит з урахуванням всіх раніше визначених аспектів. Більшість банків користуються моделлю визначення основних елементів ціноутворення на основі базової ставки з урахуванням додаткових витрат (Рис. 1.5.).

Рис. 1.5. Основні елементи визначення ціни кредиту [112]

Дана методика є найбільш сучасною, але в той же час найбільш складною у застосуванні. При визначенні процентної ставки необхідно враховувати, що обсяг реального платоспроможного попиту на кредити завжди обмежений. І чим в більшій мірі банк змушений конкурувати за клієнта, тим в більшій мірі при визначенні ціни кредиту він повинен аналізувати маркетингову інформацію з інших банків-конкурентів.

Платоспроможність позичальника визначається за такими показниками:

Коефіцієнт миттєвої ліквідності (КЛ1), що характеризує те, як швидко короткострокові зобов’язання можуть бути погашені високоліквідними активами:

, (1.5)

де Ав — високоліквідні активи, до яких належать грошові кошти, їх еквіваленти та поточні фінансові інвестиції,

Зп — поточні (короткострокові) зобов’язання, що складаються з короткострокових кредитів і розрахунків з кредиторами.

Коефіцієнт поточної ліквідності (КЛ2), що характеризує можливість погашення короткострокових зобов’язань у встановлені строки:

, (1.6)

де Ал — ліквідні активи, що складаються з високоліквідних активів, дебіторської заборгованості, векселів одержаних,

Зп — поточні (короткострокові) зобов’язання, що складаються з короткострокових кредитів і розрахунків з кредиторами.

Коефіцієнт загальної ліквідності (КП), що характеризує те, наскільки обсяг короткострокових зобов’язань і розрахунків можна погасити за рахунок усіх ліквідних активів:

, (1.7)

де Ао — оборотні активи,

Зп — поточні (короткострокові) зобов’язання, що складаються з короткострокових кредитів і розрахунків з кредиторами.

Фінансова стійкість позичальника визначається за такими показниками:

Коефіцієнт маневреності власних коштів (КМ), що характеризує ступінь мобільності використання власних коштів:

, (1.8)

де Вк — власний капітал підприємства,

Ан — необоротні активи.

Коефіцієнт незалежності (КН), що характеризує ступінь фінансового ризику:

, (1.9)

де Зк — залучені кошти (довгострокові та поточні зобов’язання),

Вк — власний капітал.

Рентабельність позичальника визначається за такими показниками:

Рентабельність активів:

, (1.10)

де Пч — чистий прибуток,

А — активи;

Рентабельність продажу:

, (1.11)

де Пч — чистий прибуток,

Ор — обсяг реалізації продукції (без ПДВ).

Аналіз грошових потоків позичальника має здійснюватися з урахуванням такого показника:

Співвідношення чистих надходжень на всі рахунки позичальника (у тому числі відкриті в інших банках) до суми основного боргу за кредитною операцією та відсотками за нею з урахуванням строку дії кредитної угоди (для короткострокових кредитів) та для суб’єктів господарської діяльності, що отримали кредит в іноземній валюті, — з урахуванням зміни валютного курсу:

, (1.12)

де Нсм — середньомісячні надходження на рахунки позичальника протягом трьох останніх місяців (за винятком кредитних коштів),

Ск — сума кредиту та відсотки за ним (за кредитами в іноземній валюті ця сума приймається до розрахунку з урахуванням зміни валютного курсу),

n — кількість місяців дії кредитної угоди,

Зм — щомісячні умовно-постійні зобов’язання позичальника (адміністративно-господарські витрати тощо),

Зі — податкові платежі та сума інших зобов’язань перед кредиторами, що мають бути сплачені з рахунку позичальника, крім сум зобов’язань, строк погашення яких перевищує строк дії кредитної угоди (за даними останнього балансу).

Для суб’єктів господарської діяльності, діяльність яких пов’язана з сезонним характером виробництва, середньомісячна сума надходжень визначається за 12 місяців. Оптимальне теоретичне значення показника К — не менше ніж 1,5.

Сутність такого елементу кредитної політики як кредитний моніторинг полягає в тому, що за допомогою цього елемента контролюється використання кредиту за призначенням, аналізуються зміни у фінансовому стані позичальника, здійснюється контроль за наданим забезпеченням. Якщо останнім виступає застава, то потрібно слідкувати за її зберіганням, а якщо забезпеченням виступає гарантія, то проводити систематичний аналіз фінансової діяльності гаранта або страховика. Ключовим моментом даної процедури є підтримання тісних контактів з клієнтом для отримання оперативної інформації та її своєчасного аналізу.

Особливу увагу і додатковий контроль в процесі реалізації кредитної політики потрібно приділяти роботі з проблемними кредитами. Слід зазначити, що по сигналам раннього попередження можливих втрат в майбутньому службовці банка повинні здійснювати всі можливі заходи із забезпечення повернення проблемних кредитів.

Сутність такого елементу як аналіз кредитного портфеля полягає в тому, що службовці банка проводять систематичний аналіз кредитного портфеля (сукупності всіх кредитних угод) за різними критеріями. Серед них можна виділити такі: галузева ознака, вид кредиту (короткостроковий, довгостроковий), спосіб забезпечення повернення кредиту (гарантія, страхування, застава) та розмір кредиту. На основі аналізу кредитного портфеля за цими критеріями робиться висновок щодо ступеня його диверсифікації в цілому та за кожним напрямком зокрема. Аналіз питомої ваги пролонгованих та прострочених кредитів дозволяє зробити висновок щодо якості кредитного портфеля [112].

Таким чином, усі розглянуті вище етапи організації кредитування комерційним банком позичальника у своїй сукупності утворюють єдиний, цілісний технологічний процес, результатом якого є надання кредитних послуг. Регламентація порядку здійснення відповідних операцій при формуванні кредитної політики є важливим засобом не лише уніфікації технології цих операцій для всіх його структурних підрозділів, а й підпорядкування практичних дій банківського персоналу у сфері організації грошово-кредитних відносин єдиним цілям і завданням, досягнення яких визначено затвердженою керівництвом банку кредитною політикою.

Структура кредитного портфеля не лише відображає особливості кредитної політики того чи іншого комерційного банку, а й віддзеркалює загальний стан економічного здоров’я держави. Тож проаналізуємо структуру і динаміку кредитування комерційними банками вітчизняних суб’єктів господарювання та фізичних осіб, тобто кінцевих споживачів кредитних ресурсів [112].

Комментировать